Напитав мілкіше місце й перейшов річку. Холодна вода остудила ноги й голову. Начеб просвітліло в голові, до неї просилася якась думка… Про щось таке, що треба згадати, а ніяк ни може…
Стрітив уже на вулиці дядька Трохима Пиркальового, перекинувся словом, далі Пріську, Парасчину подругу, що знав — ни байдужа до нього… Відпустив жартик, слова були — здалося — і його, й не його… чого б то? Про те, що бачив, не обмовився, — ще сміятися почнуть…
Матері сказав, уже як повечеряли й мали лягати… Про жінку, що бачив… Білу, яка над лісом піднялася…
І мати мовила тихо, якось злякано й урочисто воднораз:
— То ж ти, певне, Діву Млинища бачив…
— Діву Млинища? — Панас не міг уторопати. — Пречисту Діву? Діву Марію?
— Нє, синку… Діву нашого Млинища… Кутка нашого…
— Хіба наш куток має свою Діву? — Панас аж злякано глянув на матір.
— Нє… Тико стареї люди кажуть… Колись я чула…
І мати Юстина сказала, що од покійної бабусі свої почула — рідко, може, раз на сто літ, являється перед людські очі тая Діва. Охоронниця їхнього кутка. Їхнього, бо никому з інших кутків села — ни з Козлища, ни з Чинбарів, ни з Гурбів, Ковалів ци Підцерков’я, тико коло їхнього Млинища й бачили тую жінку…
— Про те ни вельми й згадують, бо ж забувається, — сказала мама Юстина. — Бо рідко вона являється… То колись дівчина, яку багач сватав з міста, а вона ни схотіла, коли силоміць пробував до себе забрати. Вирвалася й до лісу втекла… Думали, мо’ втопилася ци вовки задерли… Тико ж тіла ни найшли… Ну й являється чєс од чєсу… Коли порятувати когось хоче. А то ще… Казали бабуня: їдному чоловікові ци жінці тико і являється… Кожного разу… як знак хоче подати… У житті того, кому явилася, хто неї побачив, щось особливе станеться… Якісь особливі переміни… Ой, синку, коби ж, як має щось статися, хоч хай буде добре… Молися Богові та Пресвятій Діві і я молитимуся…
— Що ж має статися?
— Або я відаю?..
— Женюся, мамо, ото й станеться, — сказав Панас. — Невістку вам приведу… Ото й станеться…
— Параску?
— А то кого ж?..
Мати торкнулася синової руки. Несміливо, лагідно. Зітхнула.
— Параска — вдатна дівчина. І на лиці й до роботи. Бистра, на язик, правда, гостра, та нихай.
— Тико Параска на гинчого око гострить.
Тут вони побачили, що на порозі виріс Тарас. Руки в боки, а нога вперед виставлена. Якась у нього усмішка, мовби з осіннього холоду принесена чи десь позичена… Стоїть, блимає, то навіть при тьмяньому поблиску скіпки, вставленої у гладишку, видно.
— Що ти таке мовиш, Тарасику?
Мати Юстина аж руки простягла, мовби од тих слів одпиралася. Просила їх за поріг вийти, до хати не пускала.
— А то ви-те, мамо, ни знаїте, — Тарас чвиркнув, до хати ступив, шапчину на лавку кинув. — Вона ж із Пилипком граїться, хоть і коло Панасика нашого вертиться.
— Тарасику…
— А що Тарас? Тарас — ни Панас, до сватання далеко.
Тут старший брат засміявся. Сміявся довго й розгонисто. До брата підійшов, за чуба легенько смикнув.
Промовив:
— У нашого пана, кажуть, вошей багато. Та таким, як Пилипко, продає. Ото хай і купує, той Буца.
З тим і ступив за поріг. Спинився, окинув оком їхній куток. Млинище лежало тихе і умиротворене. Де-не-де зблимували вогники, чулися звіддалік, як вуркотіння, жіночі голоси. Усе було, як звично. Сьогодні вечорниць не передбачалося. Звичний буденний вечір. Завтра жде робота. Як вчора і позавчора. Таке життя.
Вдивився в темряву. Почав рости страх, бо здалося, що начеб щось біле за сусідським садом промайнуло. Діва Млинища? Нє, нічого не видко. Здалося. Страх поступово минав, а ноги самі несли туди, де він мав бути. Коло Парасчиної хати.
Стояв, вдивлявся в темне вікно.
Там, за ним, у хаті вже, певно, спали: Параска, неїна сестра, мати з батьком. А може, й не сплять, може, Парасочка десь вистоює собі з Пилипцьом? Од цієї думки кинуло в жар.
Раптом він почув притишені голоси, тихий дівочий сміх, що розсипався легенькими дзвіночками-горошинками.
Голоси наближалися.
Одлягло од серця, бо зрозумів, що то Мотрунка зі своїм парубком. Ба, та тож Павлик уроді Лепесів з другого кутка, аж із Чинбарів. Панас відступив, сховався за деревом. Почував легкий сором і радість. Двоє поруч притислися одне до одного, стали наче одним тілом.