Розділ перший
І ЯКЕ ЇЙ ДІЛО?
Хлопці ще здалеку, тільки-но виповзли з яру на косогір, упізнали яблуню. Як і розповідав Олег, вона була схожа на тополю. Стовбур рівний-рівний, і гілля рівне, притиснене до стовбура. Жовті з червоними боками яблука здавалися іграшковими.
— Таки не збрехав, справді гарна, — сказав задоволено Микола.
— Як новорічна ялинка, — докинув Сашко.
Навіть Кудлай принишк біля них, ніби теж милувався її красою.
— Значить, так, — підвівся на коліна Микола. — Підбіжимо, швидко нарвемо і гайда назад, У яр.
— Може, разом не треба? — завагався Сашко. — Може, спочатку один хтось рватиме, а другий буде на сторожі. Тоді…
— Навіщо? — не дав доказати Микола. — Бачиш — нікого не видно, ні Шморгуна, ні дідуся Артема. Мабуть, у курінь поховалися од спеки.
— Ну, нехай буде по-твоєму, — згодився Сашко.
Мить — і хлопці вже біля яблуні. Миколі добре: високий, довгорукий, дістає до яблук. Сашко ж низький, став навшпиньки, зірвав одне, друге і все.
Але Микола не такий, щоб лише про себе дбати, він завжди допоможе й іншому. Ось і цього разу виручив свого друга. Нагнув гілку, покликав:
— Іди рви.
Обірвали її вдвох, Микола хотів іще одну нахилити, а вона — трісь! — і відчахнулась.
Гав, гав, гав!.. — залементував Кудлай.
— Цить! Цить! — утихомирювали його. — Чого ти?
Та було вже пізно. Сторож почув гавкіт і виглянув із куреня. Побачивши між стовбурами дерев хлоп’ячі ноги й собаку, підхопив дробовика і підтюпцем, підтюпцем до яру. Знав, добре знав, куди побіжать крадії. До саду найкраще підбиратися яром. Ближче й безпечніше. Там майже ніколи нікого не буває. А якщо й стрінеться хто, є де сховатися: на обох схилах росте високий полин, деревій, перекотиполе.
Микола з Сашком після того, як відчахнули гілку і загавкав Кудлай, уже більше не рвали яблук. Постояли трохи, прислухались і подалися із саду. Але тільки-но виткнулися з-за дерев, вгледіли Шморгуна, що біг їм навперейми.
— Наза-ад! — вигукнув Микола і кинувся тікати через сад у протилежний бік — до посадки.
Тоді й сторож звернув од яру. Гнався за ними й репетував — аж надривався:
— Держіть!.. Ловіть!.. — Мов батогом цьвохкав хлопців його крик.
Бігти ж нелегко — повні пазухи яблук. Треба придержувати руками, щоб сорочка не висмикнулась із штанів і яблука не розсипались.
А ще Кудлай дурний заважав, стрибав то на Миколу, то на Сашка. Мабуть, думав, що вони затіяли якісь ігрища.
— Пішо-ов! — гримнув на нього Сашко, коли собака зовсім уже розійшовся — ухопив за холошу.
Микола озирнувся. Сашко відстав кроків на десять.
— Швидше, швидше! — підганяв друга. — Не чуєш — женеться!.. Як на коні мчить…
Сашко вкладав усі сили в ноги, та хіба за Миколою, лелекою цибатим, уженешся?!
Ху, врешті сад кінчився!
Ускочили у вузеньку, на чотири ряди, акацієву посадку, що пролягала понад колгоспним садом і дорогою до станції.
Сашко знесилено прихилився до дерева.
Микола покрався до дороги, щоб визирнути — не йде, не їде часом хто?
Порожньо. Лише ген на повороті до сушарні зупинилася однокінна підвода, на якій сидів старший Шморгунів син Сергій і ще якась жінка чи дівчина в білому.
«Куди ж його сховатися, — гарячково билася думка, — посадка наскрізь продивляється… хліба скошені… до кукурудзи не встигнуть — Шморгун вискочить із саду, впізнає, тоді тікай не тікай — не минути халепи. Досі він їх, мабуть, іще не розгледів, далеченько був, та й дерева заважали… І в буряках не приткнешся… Хе, таж буряки окопані рівчаком!..»
— Сашко, за мною!
Добігли до бурякової плантації неподалік саду і впали у вузьку канавку.
— А Кудлай де? — спитав Микола стурбовано.
— В поса… посадці,— сопів Сашко.
— Та він же нас викаже! От іще… Кудлай! Кудлай! — погукав упівголоса, не підводячись.
Собака прибіг, але в канавку до хлопців не поліз. Стояв, висолопивши червоного язика, і дивувався: чого то їм заманулося ховатися?
Микола схопив Кудлая за лапу, втяг і його в канавку.
З Сашка ручаями стікав піт. Заливав очі, капав великими краплинами з носа, підборіддя. І втома налягала така, що важко було й поворухнутися. Навіть коли собака лизнув по обличчю мокрим язиком, і тоді він не знайшов сили одштовхнути його, а тільки відвернув голову.
Микола не дуже вморився, міг би ще бігти та бігти. В нього лише у вухах дзвеніло, наче після лункого пострілу: «Держіть!.. Ловіть!..»
Спершу чулося, як гупають по землі важкі сторожеві чоботища (він не знімав їх і влітку, казав, що ноги крутять), потім затріщали сухі падалішні гіллячки в посадці. Шморгун, видно, вибіг на дорогу. Стояв, лаявся, обіцяв почастувати «злодюг» сіллю з дробовика.
Далі трохи вгамувався, почав скаржитись комусь.
— Одбою нема… Як саранча лізуть… З листям обносять, а ти одвічай тоді за них. Ач, як уже розперезалися, сортове дерево обпанахали та ще й гілку відчахнули!.. І чиї то вони, анциболи?.. Чого їх тільки в тій школі вчать?..
«От добре, що не впізнав! — раділи хлопці.— Знав би хто — було б…»
— Гляди, Сашко, не проговорись нікому, що ми в саду були, — пошепки застерігав Микола. — Спитає Олег, чого на річку не прийшов, скажеш — не зміг, батькові щось там помагав.
— Угу, я так і скажу: татові помагав на ставку.
Хлопці знову прислухалися.
— Звісно, негарно це, — обізвався незнайомий дівчачий голос, коли Шморгун наговорився вволю. — Але в школі напевно цього не знають. Зверніться до вчителів, нехай їх приструнчать.
— А-а, дуже те поможе! — сердито відповів сторож, і хлопці добре уявили собі, як він при цьому зморщив свого гульчастого носа. — Тепер таке лобуряччя росте, що їх чортом не залякаєш!
Миколі кортіло поглянути, з ким розмовляє Шморгун, але визирнути з канавки боявся — ще помітять.
Коли ж голоси вмовкли, зважився. Обережно висунув голову, та одразу й сховав.
Просто на них ішла якась незнайома дівчина в білому светрі, синіх вузеньких джинсах, з чемоданчиком у руці. Чи не вона ото сиділа з Сергієм на возі?
Думали, пройде мимо, аж ні — зупинилася біля їхньої схованки.
— Вставайте, садівник уже пішов, — скалили.
Микола, притримуючи однією рукою пазуху з яблуками, підвівся і буркнув до дівчини:
— То не садівник, а сторож.
Слідом за Миколою з канавки виплигнув Кудлай і, недовірливо позираючи на незнайомку, притиснувся до його ніг.
— Ну й собака! — здивовано промовила дівчина. — Такого ще ніколи не бачила. Як вівця. Обстрижіть, йому жарко в тім кожусі.
— Не жарко, — відказав Микола.
Сашко вставав повільно — спочатку сперся на одне коліно, потім на друге, аж тоді випростався на весь зріст. Повагом витер рукавом піт, прискалив око й задивився на дівчину, схиливши набік голову, як це роблять зовсім малі діти. Сорочка на животі в нього віддималася од яблук, сам кругленький, низенький, точнісінько як пташеня-пуцьвірінок. Микола, навпаки, гінкий, довгоногий і довгорукий.
— Ой які ж бо ви кумедні! — весело розсміялася незнайомка. — Як Дон-Кіхот і Санчо Панса… Читали про них?
Микола відразу спохмурнів.
— Не читали й читати не хочемо, — відповів грубо.
— Та ти не сердься, — ласкаво до нього дівчина. — То є така книга іспанського письменника Сервантеса. Мігеля де Сервантеса. Так у ній виведені герої: один худий-худющий, довгий, як жердина, а другий опецькуватий.
— «Жерди-ина»… «опе-ецькуватий»… — перекривив дівчину Микола.
Прив’язла чогось, ішла б, куди зібралася. Донкіхота й Санчо Пансу якихось придумала, ліпить до них.
Незнайомка зовсім не образилась на Миколині грубощі.
— Ну, ви ж і ховаєтесь, — усміхнулася. — Як той страус: усуне голову в пісок і думає, що його не видно… Стою, розмовляю з сторожем, бачу — з канавки собачий хвіст метляється. Як дядько не помітив?!
«Чортів Кудлай таки підвів. Зажди, пришелепо, більше ніколи не візьму з собою. Прив’яжу дома, сиди, скавучи, хоч лусни!» — картав у думці Микола свого собаку, наче той міг знати, що з канавки не слід висовувати хвоста.