Першим постає у Миколиній уяві найстаріший у школі вчитель математики Віталій Павлович, який ще навчав батьків теперішніх учнів і навіть деяких їхніх дідусів та бабусь.
Той, привітавшись і відмітивши в журналі, кого немає па уроці, має звичку сідати не за столом, де звичайно сідають усі вчителі, а за парту якогось прогульника.
Найчастіше вибирає одну із задніх парт. Його, сухенького, маленького, цілком влаштовує місце школяра. Якби не біла-біла, наче облита сметаною, голова та не пишні сиві вуса, він зовсім був би непомітний серед учнів.
Встає з-за парти в кінці уроку, тоді ж і оцінки ставить у щоденники та класний журнал.
Сам ніколи не пояснює нових задач, прикладів. Викликає до дошки котрогось із учнів і просить "допомогти" йому їх розв’язати. Або говорить: "Давай розберемося разом, що це воно за головоломка. Ну, ніяк не втну її сам".
Віталій Павлович ніколи не підвищує голосу, завжди говорить повільно, лагідно, любить пожартувати.
Географ Тарас Костьович, навпаки, високий, здоровенний, з чорним кучерявим чубом, м’ясистим носом. Цей зовсім не сідає під час уроку, більше стоїть коло розвішаної на дошці карти. Навіть у журналі пише навстоячки.
Якщо хтось не може показати на карті якийсь там острів чи озеро або відповісти, скільки на земній кулі частин світу, Тарас Костьович так дивується, ніби учень не знає, де в їхньому селі клуб чи скільки в них душ сім’ї.
"Невже ти забув, де острів Кергелен? Ой, який сором, який сором!.." — береться він за голову.
Учитель історії Борис Прокопович любить розповідати і часом так захоплюється, що забуває опитати домашнє завдання. Схопиться, як уже задзвонять на перерву, та вже пізно.
"Ну ж хитруни, — свариться незлобиво на учнів, — наступного разу мене ви не проведете, урок не вивчили і навмисне запитуєте!"
Найдобрішою серед учителів вважається Надія Григорівна, вчителька української мови та літератури. Вона завжди все прощає: невивчений урок, запізнення, підказ, навіть пустощі, варто тільки вибачитись перед нею. Сама дуже ввічлива, вимагає й від інших цього. Учнів називає на "ви".
Коли хтось підходить до неї на перерві і просить не викликати на уроці, бо, мовляв, з якихось причин не вивчив домашнього завдання, вона й не викликає.
Про кожного вчителя учням відомо чимало. А ось про нову що можна сказати? Майже нічого. Незрозуміла якась…
"Де ж це подівся Сашко? — знову згадав про друга Микола. — Може, до старих Антонюків пішов, адже там зараз дядько Дмитро гостює. Ні, туди він не піде. Відколи там квартирує Валентина Михайлівна, й разу не був. Мабуть, з батьком на ставку".
Тільки ото подумав, як почув: щось деренчить на вулиці. Вибіг за ворота — аж там Сашко на мопеді гасає.
Побачив Миколу, зупинився.
— Чий це? — спитав Микола.
— Дядька Дмитра. Учора купив, "Верховина" називається. У Львові випускають.
— Коли ж ти навчився їздити?
— Тут нема чого вчитися. Хто на велосипеді вміє, той і на мопеді одразу поїде. Дядько Дмитро мені розказав.
— А де ж дядько?
— Рибалить. А мені до обіду дозволив кататися. Хочеш, я і тебе навчу.
— Ще й питаєш! Ясно, хочу, — усміхнувся Микола.
— Але не тут. Краще за садком або за городами. Бо як назбігається дітлашні!..
Сашко добрий і не злопам’ятний. Мовби нічого прикрого й не сталося між ними.
— Слухай, Сашко, може, й хлопців покличемо?
— А чого ж, давай, — погодився; він одразу здогадався, що Микола хоче помиритися з усіма.
Незабаром зійшлися майже всі хлопці з їхнього класу, і кожному хотілося спробувати поїздити на мопеді.
Не було тільки Віктора Троця.
— Хто за ним збігає? — спитав Сашко, котрий тепер відчував себе мало не вожаком їхньої ватаги.
— Все одно мати не пустить. Він пелюшки перо сестричці,— засміявся єхидно Олег.
— Тоді ходімо разом, попросимо, щоб відпустила, — сказав Сашко.
Ну й вреднючий цей Олег! Такий же, як і його старший брат Сергій. Від нього, мабуть, і перейняв погану звичку. Завжди намагається або гострим слівцем дошкулити, або вигадає таку забавку чи гру, щоб поглумитися. Це в нього вже просто як хвороба. Візьме, бувало, заховається де-небудь, а коли хтось підійде, вискочить зненацька, крикне "гав!" і регоче, радий, що налякав. А ще й шкодливий та мстивий.
Коли зайшли до Віктора у двір, побачили біля сарая цеглу, складену в рівний невисокий стовпець.
— Для чого це? — спитали.
— Для гаража. Тато машину купуватиме, "Запорожця", — пояснив Віктор.
Олег попробував, чи міцно стоїть стовпець, — він злегка гойднувся.
— Ого, тут і силач не звалив би! — сказав навіщось, хоч добре знав: повалити його — не треба багато сили.
— Таке скажеш — "силач"! — усміхнувся Віктор. — І я звалив би.
— Ти? — зневажливо поглянув на нього Олег. — Сили як у горобця, а хвастає.
— От і не хвастаю!
— Так доведи — візьми й звали!
— І доведу, — не здавався Віктор.
Хлопці радять йому не зважати на Олега — знає ж, який він, ні за що може образити. І Олега усовіщають, щоб не кривдив товариша, але той не відступався від свого.
— Ні, нехай доведе. А то тільки язиком плеще, хвалько нещасний.
Для Віктора честь дорожча за все. І він постоїть за неї. Рішуче підійшов до стовпця, вперся в нього обома руками. Верхній шар цегли зсунувся і з гуркотом упав на землю. Кілька цеглин розбилося.
Зачувши гуркіт, з хати вибігла мати.
— Що ж то ви, халамидники, наробили?! Ось я вам покажу! — вхопила на ганку віника-деркача.
— Це не ми, тітко. Це він, — ткнув на Віктора пальцем Олег і позадкував до хвіртки.
Віктор стояв розгублений біля купи, дивився на побиту цеглу. Але як тільки мати замахнулася віником, мовби прокинувся. Зірвався з місця й дременув у город. Слідом за ним полетів деркач.
Хлопці, щоб і їм часом не перепало за шкоду, теж повтікали з двору.
— То я навмисне підмовляв його повалити цеглу. Го-го-го! Ха-ха-ха! — зареготав Олег.
— Ну й дурень! — розсердився Сашко. — Вікторові тепер улетить.
— І нехай.
— А тобі що з того? Чого радієш? — спитав Микола.
— Він же насміхається, коли мені прочухана дають.
— Так ти ж заробляєш…
Коли тітка зайшла до хати, хлопці знову повернулися в двір, щоб допомогти Віктору скласти цеглу.
Олегові нудно самому, без товариства. Кишнув на курей, які греблися в смітті, налякав кота, що дрімав на сонці за парканом. У сусідньому дворі гралася дівчинка. Виманив у неї аж дві жмені смаженого гарбузового насіння. Сів під ворітьми біля мопеда, лускає.
Тим часом хлопці склали цеглу, поховавши всередину стовпця побиті шматки, і вийшли на вулицю.
Олег підбіг до них, дістав із кишені насіння, простягнув Сашкові й Миколі.
— Беріть.
— Я не люблю гарбузове, — скривився Микола.
— І я не люблю, — так само відповів Сашко й одвернувся, даючи Олегові зрозуміти, що не хоче з ним мати ніякої справи. — Хлопці, ходімо вже, бо не встигнемо й накататися.
І вони без Олега рушили від двору.
А Олег помчав кукурудзою навпростець за садки. Наламав з терну та акації колючих гілочок, поклав на дорозі й присипав їх пилюкою: їздитимуть — неодмінно попроколюють камери в мопеді.
Сховався за високим і густим кущем смородини, ждав.
Хлопців же нема й нема.
Невже передумали і кудись в інше місце подались? Авжеж в інше, щоб не знайшов.
Прислухався.
Тихо навкруги. Лише з садків лине ранковий переспів птахів та на леваді мекає бабусі Антонючки коза.
"Мабуть, вони там, на леваді. Тільки чого це не чути моторчика? Може, не заведуть мопеда?.. Піду щось їм пораджу, і помиримось".
І на леваді не було хлопців. Сама коза паслася на прив’язі.
"Молодець, кізонька, — похвалив у думці,— добряче перечепила Миколу…"