Наблизившись до крутого спуску, хлопці повставали з воза, наділи на заднє колесо вичовгане залізне гальмо, Буланого взяли з обох боків за вуздечку та й з’їхали з гори.
Через залізничний переїзд Микола сам узявся правити конем, бо вважав себе їздовим досвідченішим за Сашка. Звернули у широкий двір приймального пункту.
— Ну й грушки ж у вас пахучі. Як мед! — прицмокнув язиком вагар. — Наче пасіку завезли… Давайте, хлопці, ставте ящики он туди, — показав на величезні ваги.
Микола з Сашком притьма кинулися розвантажувати воза.
І ось вони вже повертаються додому.
Палке серпневе сонце стояло майже в зеніті. Хлопці простяглися ниць на возі, а Буланий плутав ногами і ритмічно помахував головою, ніби вклонявся всім зустрічним.
Під горою звернули до криниці, витягли удвох велике й важке дубове цебро, самі напилися холодної джерельної води, почастували з корита й Буланого. Аж полегшало. І коник зразу підбадьорився й одним духом витяг воза на гору.
Звідси починалася земля їхнього, лепехівського, колгоспу.
Навкруги, скільки оком кинеш, рівне-рівне поле. Жодного горбочка, жодної улоговинки. Ніби його навмисне вирівняли велетенські бульдозери і котки.
На полі, зораному, чорному, жовтіють скирти, і лише якийсь чоловік ходить по ріллі з метрівкою. На дорозі ні машин, ні підвід.
Микола і Сашко знову повдягалися на возі, тепер уже голічерева, прикривши від сонця обличчя картузами. Та й гарно ж як! Легенько повіває вітерець, у придорожніх травах тріщать коники, в небі співає жайворон.
Потягло і хлопців до співу. Перший зачав Сашко, стиха, впівголоса:
Проспівали цю пісню, нову затягли, про космонавтів, потім солдатську, маршову.
— Диви, я й не знав, що ви такі співучі, — промовив раптом хтось у них над головами.
Посхоплювалися — бригадир ішов поруч із возом. І де узявся? Ага, так то він ходив із метрівкою по ріллі.
— Дивлюся, віз котиться дорогою, а на ньому нікого… Підвезете мене?
— Сідайте, — посунулись хлопці в передок.
Бригадир спершу поклав на воза метрівку, тоді й сам умостився.
— Куди ж ви Сергія поділи? — поцікавився.
Микола і Сашко перезирнулися: оце халепа! Ну й гави, не могли раніше вигадати, що сказати, коли таке станеться.
Сашко схитрував — зразу вхопив батога, почав підганяти Буланого:
— Но! Но!..
Микола довгенько м’явся, плямкав губами, не знав, що відповісти.
— Чи, може, ви його заодно з грушами здали? — пожартував бригадир, бачачи, що хлопці щось приховують.
— Та ні, — буркнув Микола. — Він те… як його… захворів.
— Захворів? — звів брови дядько Василь.
— Угу, — кивнув Микола. — Живіт розболівся.
— Де ж він?
— Коло скирти зостався.
— Чого ж до лікаря не пішов?
— Не міг.
— Та-ак, — примружив бригадир очі, — справа серйозна… Що ж, оце ви самі й на станцію їздили?
— Самі.
— Знаєте, куди там здавати фрукти?
— Знаємо, — тепер уже і Сашко обізвався. — Нам не первина. Не раз туди їздили… з Сергієм.
— Ну, то поганяйте швиденько, будемо хворого лікувати.
Сашко стьобнув Буланого, і віз покотився путівцем.
Бригадир далі не розпитував. Хлопці теж сиділи мовчазні, насуплені.
Нарешті показалася скирта.
— Кличте, — звелів бригадир, коли віз спинився.
Сашко вдихнув на повні груди повітря і пронизливо свиснув. Прислухався. Сергій не озивався. Свиснув удруге, ще голосніше. Не чути.
— Мабуть, таки потюпав до лікаря, — сказав Микола.
— Ага, видно, потюпав, — і собі поспішив додати Сашко.
Сподівалися, що Сергій не розчув, і бригадир не догадається про їхню брехню.
Та дядько Василь зіскочив із воза і до скирти:
— Ану, подивимось. Може, дуба врізав.
Попростували втрьох до скирти. Микола і Сашко йшли з похлюпленими носами.
— Сергі-ію! — погукав бригадир.
Зашелестіла солома. Дядько Василь швидко ступив за ріг скирти.
— Чого? — висунулася з соломи розпатлана Сергієва голова. — Чого горланите? — побачив хлопців.