Одного разу Сашкові довелося самому вранці на ставу годувати рибу, бо батько прийшов напередодні п’яний. Квапився, щоб не спізнитися до школи, посковзнувся і беркицьнувся у багнюку, ще й штани розідрав на коліні. Поки привів себе так-сяк до ладу — сонце вже зійшло височенько. Тільки-но Сашко забіг у клас, увійшла Валентина Михайлівна. Вона щодня навідувалася до них перед уроками. Поглянула на нього й мовила докірливо:
— Антонюк, ну хіба можна бути таким неохайним? Усі чисті, акуратні, а на тобі брудний одяг і сам замурзаний… Ти далеко від школи живеш?
— Ні, — буркнув Сашко.
— Прошу, збігай додому, переодягнись. Нехай мати…
— Валентино Михайлівно! — не дала їй докінчити Світлана, нахилилась до неї й зашепотіла щось на вухо.
Хоч Сашко й не чув, що сказала вчительці Світлана, однак здогадався, як, напевно, здогадалися й усі учні. Звичайно ж, сказала про матір, про те, що вона з ними не живе через батька. А ще, мабуть, про те, що в нього немає більше нічого, крім оцього старенького шкільного костюма. І стало йому раптом так боляче й образливо, як ніколи. Відчуваючи, що може не втриматись і розплакатися перед учителькою і однокласниками, згріб з парти книжки й вискочив із класу.
Микола хотів було кинутися за другом, але в цей час пролунав дзвінок, сповіщаючи про початок уроків.
Валентина Михайлівна мовчки вийшла з класу.
На перерві знову зайшла, спитала Миколу:
— Антонюк іще не повернувся?
— Ще, — відповів сердито.
— Якщо і на другий урок не прийде, будь ласка, збігай за ним на великій перерві. Скажеш — я просила, щоб він прийшов до школи.
…Микола ще здаля, з вулиці, запримітив: у садку на протягнутій між двома яблунями вірьовці сушився випраний Сашків піджак і сорочка. Сашко, в самих трусах і майці, сидів під хатою і зашивав на штанях дірку.
— І ти втік? — здивувався Сашко, побачивши Миколу.
— Ні. За тобою прислала. Переживає тепер. Мабуть, хоче помиритися. Казав я тобі, що хитра вона. Ухопила обох нас на гачок, як дурненьких карасиків, і держить. Спробуйте, мовляв, тріпнутися!.. Треба буде щось таке встругнути, щоб запам’ятала. Нехай, я подумаю. Ну, а до школи підеш?
— Завтра, коли все висохне, — сказав Сашко.
Наступного дня, йдучи до школи, Микола вже знав, що їм із Сашко треба робити, аби відплатити вчительці за її підступність. Сашко ще вагався, чухав потилицю, хмурився, бубонів:
— Хтозна… хтозна…
— Ну, чого? Заради тебе ж стараюся. Півночі не спав, вигадував.
— Якщо розібратися, то вона мовби й не винувата. Звідки їй знати, що мама з нами не живе, вона ж новенька…
Але Микола не з тих, які відступаються, не довівши своєї справи до кінця. Коли він уже в чомусь переконаний, то переконає й іншого.
— Сашко, невже ти не розумієш, як необхідно? Саме зараз необхідно!
— Бачиш, розуміть то я розумію…
— Чого ж тоді?
— Уже казав тобі — треба ще трохи підождати.
— Ну й чудний ти! Навіщо ждати? Хіба так не ясно? Боїшся, от і все.
— Я боюсь? — образився Сашко. І таки здавсь (Микола знав, чим його дійняти, — найбільше не любив Сашко боягузів). — Добре, нехай уже буде, як ти хочеш… Нехай…
На півдорозі їх наздогнав Шморгун Олег. Микола і того став підмовляти. Та Олега довелося ще довше вламувати.
— Вигадав ти здорово! — похвалив Олег ще й язиком прицмокнув, ніби покуштував чогось смачного, коли Микола розповів йому про свою затію. — Тільки навіщо воно мені здалося? Мені вона нічого поганого не зробила!
— Ой Олег, Олег! — похитав головою Микола. — Ніколи не думав, що ти тільки про себе дбаєш. І мені вона нічого поганого не зробила. Але за товариша треба ж заступитися! Он учора мало до сліз не довела Сашка… Побачиш — колись і тобі від неї перепаде!
— У нас, у трьох, все одно не вийде, — скривився Олег. — Аби хоч половину класу підмовити.
— Підмовимо, — впевнено сказав Микола. — Усі на неї обурені за Сашка.
— Знаєш що? Ти пообіцяй хлопцям розказати про свій рибальський секрет, тоді вони точно згодяться, — порадив Олег. — Ну, а без дівчат, якщо й не захочуть, можна обійтися.
Микола залетів у клас, шпурнув на парту сумку, скликав хлопців.
Шинкаренко Оля підкралася близенько до їхнього гурту, хотіла підслухати, про що це там говорить Микола. Ач як розпалився, аж руками розмахує! Та Олег помітив дівчину, нагримав на неї:
— Не сунь свого носа в чуже просо!
Оля показала йому язика і відійшла, так нічого й не довідавшись.
Спочатку хлопці відмовлялися підтримати Миколу, хоч він дуже просив, переконував їх. Але потім, коли пообіцяв, як і радив Олег, відкрити свій секрет, більшість погодилася.