Першою підняла руку Шинкаренко Оля.
На перерві, як тільки вийшла вчителька, в класі зчинився галас. З обуренням накинулися на Миколу. Ну як це так, вони всі кашляли, а він у той час нищечком сидів. Це ж нечесно, не по-товариському. Правильно казала вчителька…
Лише Сашко стояв мовчки біля вікна і спостерігав за тим, що діялося в класі. Аж коли вийшли після уроків зі школи, мовив осудливо:
— Миколо, вони правду говорили…
— І нехай! З мене ото посміялися, а тепер я таке вигадаю, що з неї теж посміються.
— Кота в клас принесеш?
— Таке скажеш! От якби джмелів або павуків наловити… Коли в нас ботаніка?
— Післязавтра. Третій урок…
ДЕ ВЗЯЛАСЯ ШУРА-БУРА…
Другого дня після уроків хлопці довго блукали вигоном, левадою, городом, але джмелів так і не наловили. Знайшли одного невеликого в будячинні, поклали в сірникову коробочку, та він був такий кволий, що скоро й ніжками перестав ворушити.
Потім нишпорили по горищах, де найчастіше оселяються павуки. Теж невдача. Тільки двох і упіймали.
Захотіли їсти. Микола запросив до себе додому полуднувати. Дістав з буфета глечик із медом, намазав по великій скибці хліба, налив у чашки молока.
Аж це, звідки не візьмись, — оса. Мабуть, через кватирку влетіла, зачувши солодке. І така настирлива, така нахабна — її відгонять, а вона просто в рот лізе.
— Сашко! — вигукнув Микола. — Ой, які ж ми дурні!
— Чого?
— Ос треба наловити!
— Де ж ти їх наловиш?
— Зараз побачиш, — схопився Микола.
Узяв з буфета тарілку, налив у неї трохи меду, відчинив вікно, виставив на підвіконня.
Не встигли хлопці допити молоко, як тарілку вже обсів цілий рій ос.
— Значить, так, — підвівся з-за столу Микола. — Я накриватиму їх стаканом, а ти банку держатимеш, — показав на краєчок підвіконня. — Підсуну стакан, струшу осу — зразу затуляй її кришкою, щоб не вилетіла. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Бери он банку. Та не ту… З кришкою. Наловили ос десятків зо три.
— Досить, — сказав Микола. — Нехай посидять у банці до завтра.
— Не помруть з голоду?
— Ось я їх погодую.
Відкрив трохи банку, щоб накрапати в неї меду, і оса так боляче вжалила в руку, що мало усіх не випустив.
В цей час рипнули двері, в хату зайшла мати. Побачила банку з осами, запитала:
— Навіщо вони вам? Вулика осиного надумали собі завести, чи що?
— Та-а… В школу треба… — ухилився від пояснень Микола. — Сашко, візьми з собою їх. Завтра віднесемо.
— Не подохли? — спитав уранці Микола, як тільки переступив поріг Сашкової хати.
— Бачиш, як працюють, — підняв зі столу банку Сашко.
— Я ж казав… Давай мені її в сумку.
— Ого, як у тебе спухла рука! Як пампушка, — помітив Сашко. — Не болить?
— Уже ні. Зразу дуже пекла.
— А з цими що робити? — взяв коробочку з павуками. — Викинути?
— Не треба. Підпустимо до ос.
На великій перерві перед третім уроком Микола десь роздобув велику скляну чорнильницю з бронзовою, схожою на шолом, кришечкою. Зачинився з Сашком у шкільній комірчині, де стояли граблі, лопати та інший інвентар. Скрутив аркуш зошита трубкою, приставив до чорнильниці.
— Подерж, — сказав Сашкові. — Будемо переселяти.
Сам узяв банку, відсунув на ній трохи кришку, перевернув догори дном і витрусив ос у чорнильницю.
Зате з павуками поморочилися. Лише одного вдалося загнати до ос. Другий утік з-під самої кришечки,
— Нічого, обійдемося й без нього. Вистачить, — утішав Миколу Сашко. І раптом скрикнув, затріпав рукою: — Ой! Ой!..
— Що таке? — сполохався Микола.
— Вжалила у руку.
— Послинь, щоб не розпухла.
Сашко лизнув руку, подмухав, однак не допомогло. Скоро рука спухла.
Перед початком уроку Микола підійшов до учительського столу і голосно проказав, піднявши чорнильницю:
— Черговим номером нашої програми буде фокус: “Де взялася шура-бура?” — і поставив чорнильницю на стіл. Потім додав грізно: — Автор фокуса невідомий, ви ж це знаєте. Ясно?
Сів на своє місце і поклав руки на парту, як належить старанному учневі.
— Навіщо ти чорнильницю поставив? — нічого не зрозуміла Оля. — В учительки є кулькова ручка.
— На пти, щоб дивувалися дурні такі, як ти, — відповів примовкою.