— Швидше шукай, де про камінець. В кінці читай. Вона вчора писала.
— Є! — вигукнув Микола. — “…Хто міг це вчинити? Невже знову вони? Чи хтось, може, із старших? Ішла з школи. По дорозі зустріла Настю Трохимівну. Вона розпитувала про сина, сказала, що колгоспне правління дозволило школі посадити свій сад на схилах яру й виділило для цього двісті саджанців яблунь, груш, слив і черешень. Обіцяла також виклопотати коней — возити перегній і торф. Попрощалися, вона собі пішла додому, я собі. Коли проходила повз густі кущі бузку і терну, які росли обіч дороги, хтось кинув камінь…” Уже й “камінь”, — не стерпів неправди Микола. — Який же то “камінь”, коли невеличкий камінчик. Так би й писала… “Він пролетів повз мене й упав на дорогу. Я озирнулась, але нікого не побачила, ніхто до мене не обізвався. Підняла той камінь і рушила далі. Невже вони на таке зважились?..”
— Про кого це: “вони”? — стурбувався Сашко. — Може, вона думає, що ми вдвох там були?
— Може…
— До чого ж тут я?..
— Слухай далі. “Справа серйозна. Треба підібрати до кожного з них якогось особливого ключа. Петренко та Антонюк…”
Рипнули сінешні двері. Микола вмить закрив зошита, поклав на стіл. Як ошалілі, кинулись до кухні. Гуцнули на лаву, схопили з макітерки по пиріжку.
Бабуся не одразу зайшла в хату. Чути було: поставила в сінях відро з водою, накрила дощечкою. І все щось бурмотіла сердито.
— Хай він сказиться той гак! Впустила-таки відро. Спасибі, добрий чоловік нагодився, поміг витягти, — зайшла, важко дихаючи.
Хлопці сиділи на лаві, жадібно вминали пиріжки. Очі в них були налякані.
Стара здивовано глянула на них. Зазирнула в макітерку, накрила її рушником. Почала роздягатись.
— Прошу діда: полагодь шельменський гак, — як до стіни. Тільки сад у голові… Горе з ним. Не держиться дому й квит. Днює й ночує в тому саду…
Хлопці дожували пиріжки, подякували й швиденько чкурнули з хати.
— Ех, жалко, не дочитав до кінця! Там же про все сказано… Слухай, Сашко, про які то вона ключі пише, щоб їх підібрати?
— Таж ясно про які. Хіба ти не знаєш?
— Ні, — стенув плечима Микола.
Сашко усміхнувся, пожартував:
— Хоче, щоб нас замкнули на ключі у в’язницю.
— Невже?!. Оце влипли… — не зрозумів жарту Микола.
Довго йшли мовчки. Микола раз по раз тяжко зітхав.
— Та ти не журись так, — спробував заспокоїти друга Сашко. — Може, й не заявить у міліцію. Бачиш, вона й справді не така, як ми думали. Не розказала нічого ні директору, ні матері. І дідусеві навіть не заїкнулася про яблука. І тепер минеться, ось побачиш, — запевняв Сашко.
Микола був такий засмучений, що навіть не захотів іти додому. Пішли до Сашка, сіли робити уроки, але він ніяк не міг зосередитись.
— Знаєш, що я оце придумав? — усміхнувся Сашко. — Ніколи не догадаєшся!
— Ну кажи вже.
— Ходімо в сад і самі розкажемо про все дідусеві. Він добрий, простить, коли ми самі…
Микола довгенько розмірковував. Врешті махнув рішуче рукою:
— Добре, що буде, те й буде, давай признаємось.
Цього разу йшли до саду не яром, а дорогою, йшли відкрито, нікого не остерігаючись. Біля посадки, де ховалися колись від сторожа, звернули в яблуневе та грушеве міжряддя. Сад тепер уже не схожий на колишній, — буйнозелений, рясний. Плодів на деревах немає, лише де-не-де на верхівках осталися поодинокі яблука чи груші. Листя почало жухнути й осипатись.
Перше ніж показатися дідусеві Артему на очі, хлопці вирішили подивитися яблуньку, на якій вони відчахнули гілку. Чи не всохла, не пропала часом? Легко віднайшли її, примітну серед інших дерев, і були приємно здивовані, що гілка на ній ретельно перебинтована, підв’язана, підперта тичкою і вже почала приростати до стовбура.
— Це дідусь її вилікував, — промовив Сашко.
— Угу, — кивнув Микола і тільки торкнувся рукою гілки, як раптом позаду:
Ба-ба-ах!!!
Хлопці присіли на місці з розкритими ротами.
— Стій! Замри! — ніби з величезної порожньої бочки загримів сторожів голос.
Микола з Сашком, якби й хотіли втекти, то не змогли: від переляку ноги тремтіли, як у спійманих куріп’ят.