— Годі… годі… — клював носом у груди батько.
— Ну, як хочеш… А я піду.
Сторож зробив кілька непевних кроків до воріт, поточився на паркан. Уперся руками в дощечки, ніби збирався перестрибнути через огорожу.
— Чорт… понаставляють…
— Давайте я виведу, — підбіг Сашко. — Додому йдіть.
Він радий був швидше здихатися Шморгуна, щоб той більше не манив батька.
— Додому? А хто за мене чарку вип’є? Може, ти? Хах-хах-хах…
— Ви й так уже п’яні. На ногах не держитесь.
— Я… я на ногах не держусь? Ану, глянь! — відштовхнувсь од паркану. Ступив двічі і, мовби його хто палицею оперезав по жижках, повалився на землю. — У-у, чорт… перечепився…
Взявся Сашко підводити — хоча б за ворота випхнути. Де там, здоровенний та важкий, як лантух п’ятипудовий з зерном. Батько не допоможе, сам ледве стоїть.
Шморгун підрачкував знову до паркану, вхопився за нього, встав. Перебираючи руками дощечки, добрався до хвіртки. Нараз щось згадав, загорлав на весь двір:
— Павле, стій! Куди ти пішов? Так, значиця, договорились?.. Та що ти там белькочеш? Кажи: приїдеш чи ні?
— П… приїду, — ледве видушив із себе батько й поплентався до хати.
“Згодився… — похолов Сашко. — Напоїв, злодюга, і таки вмовив…”
— О-ой са-ад-виноград-ад, кучерява вишня, — затягнув Шморгун, але зразу ж обірвав, духу, певно, не вистачило. Гикнув, аж голова схитнулася, звернувся до Сашка, що вкрай засмучений стояв оддалік: — Олежку, завтра в яр підете? Га?.. Чого мовчиш?.. На трясця він вам здався, той сад? Поки виросте, учобу покінчаєте. Поїдете в город. На вертольотах літатимете. У-у-ух! …Плювать тоді вам на нього з височини. Хах-хах-хах… Чи, може, тобі яблучок, грушок не хватає? То я принесу, єй-єй, принесу іще. їж, синочку, од пуза. Хах-хах-хах…
“Аби ти наївся та й не встав, паразит проклятий!..” — розлютився Сашко.
Рвонувся, щосили штурхнув п’яного од хвіртки, крикнув:
— Щоб ноги вашої більше в нас не було!
Сторож поточився й гепнувся під паркан з того боку, од вулиці. Вилаявся недобре.
Та Сашко вже не почув його лайки. Швидко защепнувши хвіртку, побіг у хату.
Батько лежав на ліжку, мов непритомний, звісивши додолу голову. Посеред кімнати валялося перекинуте відро. В хаті смерділо горілкою, цигарковим димом та цибулею.
Сашко вимочив ганчіркою воду, прибрав зі столу пляшку, склянки, недогризки цибулі і недокурки. Зняв з сонного батька піджак. Роззув.
Надворі споночіло.
Запалив світло.
По радіо передавали веселу музику. Вимкнув репродуктор, умостився з ногами на лаві.
Що ж тепер діяти? Сходити до матері, розповісти їй усе? Але чим вона зарадить? Тільки розхвилюється та й годі. Знову плакатиме… А може, до тієї самогонниці? Сказати, щоб не брала краденого. Еге, так і погодиться! Тільки наскаржиться потім батькові.
Ні, краще самого тата просити. Дуже, дуже проситиму. А якщо не слухатиметься, скажу: “Кину тебе і все. Піду до мами”. Тоді він, мабуть, послухається.
Ще довго сидів, думав — прокинеться батько. Та він спав як убитий. Один раз тільки перевернувся, замурмотів, застогнав і змовк.
Сашко загасив світло і, не повечерявши, ліг на лаві.
“Вранці поговорю”, — вирішив.
Батько потер заспане обличчя рукою, відкашлявся, поглянув на свої босі ноги.
— Сашко, де ботинки?
— Під лавою.
— Подай.
Сашко встав, приніс.
“О-о, сонце вже високо! Оце заснув! Міг би й тата проспати…” — подумав.
Заходився і собі взуватись, одягатися.
— Куди ти? — спитав батько.
— У нас недільник сьогодні.
— Садок закладать будете?
— Угу…
“А що, коли не піду в яр? — раптом спало на думку. — Поїду з ним до міста. Тоді, може, він не заїде до Шморгуна”.
— Тату, і я хочу з вами поїздити.
— А недільник?
— Нічого, обійдеться без мене.
— Іди, куди всі йдуть.
— Візьміть, — не відступав Сашко. — Я вам не заважатиму!
— Сказав — значить, усе. І не проси. Краще ось злий мені.
Сашко одразу насупився. Неквапливо зняв із плити каструлю з водою.
Батько підставив пригорщі. Пирхав, хлюпався, ніби надворі. Всю долівку забризкав.
— Знаю, чого не берете, — пробурмотів Сашко. — Красти захотілося.
— Що?.. — підняв мокру голову.
— Еге, думаєте, я дурний, нічого не розумію. З тим п’яничкою, Шморгуном, домовились украсти щось у саду.
— Перестань пащекувати! Яке твоє діло, про що я з ким домовляюсь? Розпустився…
— А таке, що я кину вас і піду до мами, якщо пити будете і… красти.
Батько лиш нахмурив брови і нічого не сказав. Мовби втікаючи од сина, похапцем накинув на плечі піджак, зняв з вішалки кепку, вийшов надвір.