— Чого ж, приходьте, я з дорогою душею…
— Хах-хах-хах, — прорипіло позаду. — Ви їм у ноги ще поклоніться, діду Артеме.
Садівник невдоволено поглянув на сторожа, який несподівано з’явився у яру, сказав:
— Ще нікому не кланявся і кланятися не буду. А захочуть, самі нехай приходять, учаться.
— Нехай, нехай, чого ж… Тільки тоді і зав’язі на деревах не побачите. Обнесуть цвітом. Вгощаєте ото сортовими, думаєте, вони їх не пробували. Раніше за вас. Ще зеленими рвали. Хах-хах-хах…
— Даремно ти це говориш. Коли якийсь шелихвіст і заліз у сад, то хіба можна на всіх дітей грішити?
— Якже, звісно, даремно… Ціле літо ганявся за ними, щоб зберегти добро. Ласі на дурничку. Бач, як допалися до колгоспних яблучок!.. Я тут днюю й ночую, та не позволяю собі навіть попробувати, а вони…
У школярів од тих слів застряли шматочки в горлі. Вчителям, видно, теж стало неприємно, почали підводитись.
— Безсовісний ти чоловік, Шморгун, — от що я тобі скажу, — розсердився дід Артем, аж почервонів увесь. — Не встиг очі продерти і вже нализався. Іди, куди надумав.
— Хах-хах-хах… — зареготав Шморгун і перевальцем посунув до саду.
“Ох же й гад! — подумав до краю вражений Сашко. — Бач, яким чесним прикидається. А насправді…”
Після тієї балачки зі сторожем, на яку, здавалось би, не слід і уваги звертати, учнів, учителів і садівника скувала ніяковість. Де й поділися веселі жарти, дзвінкий сміх, співи.
Пропало в них і колишнє завзяття до роботи. Мов нехотя, снували від ями до ями, мовчки закидаючи їх здобреною перегноєм і торфом землею.
Проте найбільше прикрощів заподіяв Шморгун своєю появою Сашкові.
“Це тепер тато під’їде машиною, забере і одвезе до самогонниці те, що вкрав Шморгун”.
Його нестерпно тягло податися слідом за сторожем. Може, все-таки вдасться відговорити батька. Та як тут кинути роботу? Що тоді вчителька і товариші подумають?
Але невдовзі така нагода випала.
У Миколи поламалася лопата.
— Сходи на сушарню, візьми іншу, — порадив йому дідусь Артем.
— Еге, сторож не дасть.
— Скажеш, я звелів.
Сашко відразу зметикував і запропонував Миколі:
— Хочеш, бери ось мою, а я збігаю.
— Давай, — охоче погодився той.
Разом із Сашком повіявся і Кудлай. Йому нічого було робити в яру. Захотілося погребтися в купах свіжої землі — хлопці стали жбурляти на нього грудки, побіг за возиками, теж не догодив — прогнали, щоб не плутався під ногами.
Пробігаючи колгоспним садом, Кудлай натрапив неподалеку від сушарні на яму, на ту самісіньку, в якій колись відсиджувались Микола і Сашко, став гавкати, аж поки підійшов Сашко, заглянув і помітив у куточку зіщуленого зайчика-тушкана. Тупцяв на місці, ніяк не міг придумати, як витягти звірятко. Врешті, вхопив з-під яблуні підпорку, ткнув під саму мордочку зайчаті.
— Трусь, трусь, трусь! — покликав.
Але звірятко ще більше згорнулося в клубочок і наполохано заблискало очима. Сашко зрозумів, що по тичці заєць не полізе, тому став на коліна, нахилився і помахав рукою, так хотілося йому витягти тушканчика.
Коли він занадто перехилився над ямою, відвалилася брила землі і разом з ним шелеснула вниз.
Сашко майже не забився, лиш злякався.
“Що тепер робити? Як вибратися з ями? — охопив його розпач. — Може, по тичці?”
Тушканчик навіть не тікав од нього, Сашко узяв його на руки, погладив. Скільки разів ганявся ввечері по леваді за меткими звірятами і ні разу не зловив. А тепер усі хлопці заздритимуть.
Кудлай стояв над ямою, повискував нетерпляче, крутив хвостом, сподівався, мабуть, що Сашко викине йому здобич.
Але Сашко сховав звірятко в пазуху, приставив до стіни тичку, подерся по ній. Уже виліз до половини, коли це тичка — трісь, і впав на дно ями.
“Оце халепа! — злякався хлопець. — Сам зроду не вилізу. Того разу дідусь витягав…”
Став гукати, думав, хтось почує, прибіжить.
Кричав довго, поки не охрип. Та ніхто не з’явився. Кидав угору картуз — може, хто-небудь побачить. Закінчилося тим, що картуза вхопив Кудлай. Держав у зубах, грайливо дивлячись на хлопця.
Сашко взяв грудку, жбурнув на собаку. Той заскавучав, побіг і більше не приходив.
Сашко знову вхопився за поломану тичку, як за рятівний круг. Зняв пасок, перев’язав тріснуту палицю, повісив на неї піджак і вистромив з ями. Потім нагріб купку сухого листя, присів на неї, втомлений, розгублений, наляканий.
Уявив, що буде далі. Невдовзі повечоріє, всі підуть з яру. Микола, звісно, навідається до нього додому. Не застане, подумає — до матері пішов, адже казав йому, що збирається до неї в гості. Батько теж так подумає. Привезе сулію самогонки, пиячитиме з Шморгуном. Доведеться сидіти в цій ямі цілу ніч…