Олег раз по раз, як застояний кінь, переступав з ноги на ногу, натягував рукавичку то на одній, то на другій руці. Сьогодні йому будь-що треба вийти переможцем. Як тоді зустрічали Миколу, коли він першим фінішував! Мов пошаленіли всі, кричали “ура!”. А його ніби й не помітили, хоч прийшов зразу за ним. Та й потім ще довго ходила за Миколою ціла ватага хлопців. Один поперед одного вихваляли…
Петро Денисович обійшов шеренгу — оглянув кожного лижника. Пересвідчившись, що всі готові до змагання, запитав, чи добре знають маршрут.
— Знаємо, знаємо, — дружно відповіли хлопці.
— Тоді приготуйтесь, — підняв догори прапорець.
Лижники вперлися палицями в сніг, попригиналися, напружились…
Затих гамір серед болільників. Стало чути, як поскрипують на шкільному горищі незачинені дверцята.
Петро Денисович різко махнув прапорцем:
— Старт!
Лижники зірвалися з місця і, наче зграя великих птахів, понеслись у засніжений простір. Услід їм лунали гучні вигуки.
Олег зразу ж вихопився наперед. За ним подався Микола.
Маршрут пролягав городами за село, через пологий яр — колгоспний сад — і далі до залізниці. Там треба було повернути і йти назад, до школи.
Микола широкими кроками ковзав по лижні, яку полишив за собою Олег. Лижі пливли легко. Спустився в яр, піднявся нагору, ввійшов У сад.
Із снігової пелени виринула сушарня… За нею зразу буде оранжерея. Ага, он і вона стоїть! Геть уся покрита снігом, схожа на житло полярників. Нічого, в ній тепло, затишно рослинам. А сніг з даху після змагання скидаємо…
Микола наблизився, глянув на оранжерею, і йому здалось, ніби там прочинені двері. Він не зупинився, побіг далі, але бентежна думка не давала спокою.
“Що як справді відчинені? Померзнуть рослини…”
Тим часом — чи то Олег уповільнив біг, чи Микола дужче наліг — хлопці порівнялися.
Микола приязно всміхнувся до свого суперника, кинув жартома:
— Тебе й на аеросанях не доженеш. Скоро весь дух з мене вийде. Ху!..
Олег нічого не відповів, навіть не поглянув у його бік. Лише прикусив сердито губу, зробив два-три ривки — і вже знову попереду замаячила його рухлива постать.
Микола не став доганяти. Безладні ривки не приносять успіху, тільки втомишся швидше. Слід зберігати сили — ще не пройдено й половини дистанції.
А Олег нервував. Він то уповільнював біг і йшов поряд з Миколою, то вихоплювався наперед. І врешті стомився. Відстав…
У степу, на волі, розгулялася завірюха. Вгорі вітер крутив дрібним снігом, під ногами білими вужами звивався поземок. Скрізь на путі виростали великі й малі замети.
Біля залізниці, на контрольному пункті, хлопці підбадьорили Миколу:
— Молодець, давай, давай!..
І ось він, уже повернувши назад, мчить до фінішу.
Мелькнула постать Олега, за нею — ще кілька лижників. З’явилися онде будівлі в саду… Глянув Микола на оранжерею. Так і є — двері відчинені.
“Загинуть рослини, — майнула тривожна думка, і він рішуче звернув туди. — А снігу, снігу скільки намело!..”
Зійшов з лиж, хотів причинити двері, але не зміг — заважав високий замет біля входу.
В цей час на лижні показався Олег.
— Олег! Олег! — загукав до нього.
Той зупинився, побачив Миколу біля оранжереї, і на його обличчі відбилося здивування.
— Іди сюди! Двері допоможеш зачинити…
Якусь мить Олег вагався. Потім насунув на лоба шапку, відштовхнувся палицями і з’їхав у яр.
“Так ось ти який!.. Добре, біжи, завойовуй перше місце…”
Почав відгрібати сніг, розхитувати двері.
— Підожди, я відкидаю, — почулося раптом за спиною.
Оглянувся — Сашко з лопатою у руках.
— Чого дивишся? Наздоганяй його!
— А ти чому тут?
— Пізніше розкажу. Біжи швиденько, я сам їх зачиню.
Секунда — і Микола знову на лижах. Серце як не вискочить з грудей. А назустріч вітер — різкий, колючий…
Усе виразніше вимальовується із снігової каламуті Олегова постать.
“Ще, ще наляж!..” — підганяв себе Микола.
Он уже й школа бовваніє… натовп болільників… Петро Денисович серед них… Сергій…
Жик, жик, — ритмічно висвистують під ногами лижі.
Олег зовсім близько, палицею докинути до нього. Він, мабуть, страшенно втомився, бо суне, як черепаха. Але ж і до фінішу лишається небагато. Якихось тридцять… двадцять метрів.
“Натисни, натисни ще трохи!..” — суворо наказує собі, ніби комусь сторонньому, Микола.
Та прогаяний час не повернути.
— Ура! Ура! — лунає на спортивному майданчику.
То Олегові, переможцеві.