— Негіднику!.. — видихнула вона, затулила обличчя руками й знесилено присіла на кам’яне жорно, що лежало поруч у спориші.
— Плаче… — прошепотіла Оля Шинкаренко.
— Петренко, підійди і попроси пробачення, — загомоніли дівчата. Хоча б ворухнувся. Стояв — розгублений, вкрай наляканий.
— А ви чого стовбичите? — повернулась Оля до хлопців. Ті, збившись у купку, принишкли біля вітряка.
Тоді дівчата самі несміливо підступили до своєї вчительки.
— Валентино Михайлівно… — хотіли було її втішити.
— Не треба… Не треба, дівчата… — мовила стиха, витираючи хусточкою очі. — Ідіть усі на город. Я зараз… — І раптом наче щось згадала, рвучко підвела голову: — Петренко!.. Де він?..
Миколи вже не було біля вітряка. Згорблений, він брів навмання до села.
— Миколо! — погукала Валентина Михайлівна, підхопившись із жорна. — Вернись!
Навіть не оглянувся.
— Як це я… — міцно стиснула вчителька вуста, опустила додолу очі. Вгледіла опудало. — Хлопці, віднесіть йому одяг.
Сашко і Віктор витрусили з сорочки й штанів солому, побігли наздоганяти Миколу.
Решта учнів разом з Валентиною Михайлівною повернулися на город.
Ясно, тепер вона нічого йому не пробачить. Треба неодмінно кудись тікати з дому, з села. Тікати негайно, поки не пізно.
Грошей трохи в нього знайдеться. Забере в Сашка ті, що дав на транзистори і батарейки для саморобного радіоприймача: йому він тепер ні до чого, той приймач. І в матері попросить. Скаже, на зошити. Візьме торбу харчів — хліба, сала, цукру, цибулі. Напише записку: “Не шукайте мене, бо все одно не знайдете, сам колись повернуся”. І бувайте здорові!
Так, сьогодні субота, завтра неділя. От завтра і треба зібратися в дорогу, щоб у понеділок раненько — на станцію.
Добре було б умовити і Сашка, разом все-таки краще. Але де там, не захоче залишати батька свого. І Кудлая, на жаль, не візьмеш з собою.
Згадав про Кудлая, а він мовби відчув те:
Гав, гав, гав! — знадвору.
Ого який дощ чеше! Ага, ясно, на кого гавкає — учні з городу біжать. Мабуть, так і не дочекалися автобуса… Змокли до нитки… Он і вона з ними. Диви, завертає сюди. Сашко і Олег теж. Як тепер він дивитиметься їй у вічі?!.
Зупинилася, сказала щось хлопцям. Ті побігли далі, сама попрямувала у двір. Чого їй треба?!
“Не пущу!” — відскочив Микола од вікна, вилетів у сіни. Хотів защепнути на гачок двері, але не зробив того. Повернувся до кімнати, схопив зі столу книжку, сів на канапу.
Рипнула сінешніми дверима, постукала в хатні.
Микола — нічичирк.
— Можна? — просунула в кімнату розкошлану мокру голову.
— Можна… — буркнув під ніс, не відриваючись од книжки. Пройшлася по кімнаті, зазирнула в дзеркало, поправила зачіску, обсмикнула зелений светр.
— Ох і полив, як з відра! — мовила роблено веселим голосом. — Автобуса все нема й нема…
Вчительці, мабуть, як і Миколі, було ніяково. Догадувався: хотіла щось інше сказати.
— Миколо, хіба можна так зло жартувати? — нарешті мовила вона й глибоко зітхнула.
— Я… я не хотів… — розгублено пробелькотів Микола.
— Гаразд, давай домовимось. — Учителька присіла поруч на канапу. — Завтра ти вибачишся перед класом і забудьмо про всі наші незгоди.
Микола, похнюпившись, сидів непорушно.
— Згоден зі мною? — поклала йому на плече руку.
— Угу, — кивнув Микола.
ГРОШІ НА ТРАНЗИСТОРИ І БАТАРЕЙКИ
Сашко ще з вулиці почув крик із свого двору. Здригнувся і, наче ошпарений, побіг додому.
За ним поспішили і хлопці — Микола, Віктор, Олег.
Батько, у випущеній сорочці, без картуза, сидів, похнюпившись, під хатою, а тітка Марія, вимахуючи руками, докоряла йому з-за дротяної огорожі, що розмежовувала їхні дворища.
— …Безчесний, безсовісний ти, Павле! Дитина голодна, обірвана, як старченя ходить, сам на людину не схожий, а знай буряківку, смердючу оту, жлуктиш. Дожлуктишся, поки гичка на голові виросте. Ой, Павле, Павле, коли вже ти за розум візьмешся? Жінка власна відцуралася. Згадаєш мене — і син кине…
Батько підвів голову, побачив Сашка з друзями, махнув їм рукою, щоб ішли геть.
Сашко забрав хлопців і повів до хати. Йому також не хотілося, щоб вони чули, як тітка Марія лає батька. Але її чути було і в хаті.
— Давайте порахуємо, скільки в нас є грошей, — запропонував, аби відвернути їхню увагу від того, що робиться надворі.
Засунув руку під мисник, дістав пошарпану книгу, на якій ледве можна було розібрати напис “Довідник рибного інспектора”, і невеличкий, але важкий вузлик. Витяг з-за палітурки карбованці.