Хлопці одразу ж погодились.
Час минав дуже повільно. Сонце, наче прив’язане, стояло в небі. Хмари — й ті наче зависли над лісом.
Уже й уроки поробив, і долівку замів, і води приніс, і супу зварив, а батька все ще не було. Раз по раз виходив за двір глянути: не їде, бува?
“А що, коли не купить, — подумав нараз. — Візьме й проп’є. Що тоді?.. Ні, — відкинув таке припущення, — цього тато не зробить. То ж не мої гроші. Та й п’є він тільки після роботи”.
І все ж неспокій наростав.
Коли сонце почало хилитися до обрію, замкнув хату й побіг у гараж — може, батько й зовсім не поїхав до міста.
— Не інакше, як десь радіатор заливає твій батько, — жартували шофери.
“А що, як правду кажуть вони? — подумав. — Сидить оце десь у чайній і пропиває чужі гроші… Чого я не впросився разом їхати, — картав себе Сашко. — Що я скажу хлопцям?..”
Біля бригади зустрів тітку Марію і запитав, чи не позичала вона батькові грошей.
— Еге ж, немає в мене більше клопоту, як позичати йому гроші, — відповіла сердито.
У Сашка і серце похололо: обдурив батько… Рвонув з місця й подався дорогою за село, як на пожежу. Не зупинився навіть, коли гукали хлопці від конюшні.
Обсаджена стрункими тополями дорога за селом простяглася рівним полем і губилася ген-ген на небокраї.
Сашко побіг до вітряка, по крилу виліз на нього і, примруживши очі, подивився на дорогу. Тепер було видно значно далі, але й там не побачив жодної машини.
Зліз на землю і сів зажурений на жорно.
Довгенько сидів Сашко біля вітряка. Байдужий до всього навколишнього, він не помітив, що вже почало смеркати. Отямився лише тоді, коли на дорозі голосно засигналила машина. З відчинених дверцят махав рукою батько.
Тривожно забилось серце. Схопився на ноги, підбіг до машини.
— Купив? — запитав насторожено й крізь відчинені дверцята забігав очима по кабіні. Не вірив, що побачить там покупку, і все ж шукав її.
Батько чомусь підморгнув по-змовницьки шоферові, дістав з-під сидіння картонну коробочку.
“Батареї…” — полегшено зітхнув Сашко, вгледівши на коробочці напис: “Сатурн”.
— Такі вам треба?
Сашко взяв обома руками коробочку, притис до грудей і очима, повними сліз і здивування, дивився на батька.
— Транзистори теж є, не бійся! Я їх ось поховав, щоб не попсувати, — поплескав батько по кишені. — На ось тобі й це, — простягнув новий учнівський картуз.
Сашкові хотілося помчати до матері і розповісти про все, все…
СОЛОВ’Ї
Дід Артем здалека їх упізнав, як тільки хлопці випливли на середину річки. Дарма що скоро сповниться вісімдесят, зір і слух у нього добрі, аби ще сили стільки було в руках і ногах.
Через ту неміч і опинився оце на острові. Думав, настане весна, тепло, оживе все довкола, і слабість минеться. Де там… Хоч-не-хоч, довелося відмовитись од саду, проситися в сторожі. Добре, що заміну по собі достойну лишив, син Павло таки помирився з дружиною, повернув її з діточками і до хати, і до саду. На Оксану можна цілком покластися, вона й знаюча, й порядок зуміє в саду дотримати! А він уже буде на цьому річковому острові літувати, доглядатиме колгоспних лошат і телят, яких вивезли сюди на випас.
Побудував недалеко від берега під осокором курінь, змайстрував столик, лавочку біля нього вкопав, триногу поставив, на якій варив собі у закіптюженому казанку страву.
Всі дивуються: як не занудьгує в самотині? А йому аж смішно від тих балачок. Яка самотина? Хіба лошата й телята не живі істоти? Та й без них чимало всякої дикої живності на острові. І люди бувають тут. Раз або й двічі на тиждень навідується ветлікар, бригадир іноді загляне, котрийсь із рибалок запливе, піонери майже щодня приїжджають провідати колгоспний молодняк, який взялися доглядати.
Молодці вчителі чи, може, піонерське начальство, що додумались, підказали таке дітлашні! Нехай змалку привчаються обходитися з худобою…
Спираючись на ціпок, дідусь подибав до похилої дупластої верби, біля якої припинав свою довбанку-душогубку. Коли хлопці наблизилися до острова, показав ціпком на вичовгану місцину під вербою:
— Сюди чальте.
Тільки ткнулися в берег, Кудлай вистрибнув із човна, підбіг до діда й лизнув у руку.
Хлопці прив’язали човен, забрали весла, вудки, відерце з приманкою для риби, рогозяного кошика.
— Приїхали, дідусю, на лошат подивитися і рибу половити. Можна? — спитав Сашко, хоча й знав, що дід Артем завжди радий, коли вони гостюють у нього.
— А вроки повчили?
— Завтра ж неділя.
— Ну, якщо так, то можна. Тільки ж не баріться біля лошат, бо сонце оно вже де, не буде коли й рибалити.