— Ми з ночівлею до вас. Ранком половимо.
— А дома знають?
— Знають. Ось і харчів дали, — підняв важкого кошика Сашко. — Бабуся і для вас поклали.
Поки Микола, Сашко, Віктор і Олег купали та чистили лошат, дід Артем зварив юшку. Повсідалися вп’ятьох круг казана — і аж за вухами лящить, така вона смачна, ця острівна юшка!
Наївшись, полягали горілиць у траві, на зоряне небо задивились.
Раптом у ліску, що темнів неподалік на острівці, защебетали солов’ї — один, другий, третій…
— І мій витьохкує, — сказав дідусь.
— Як — ваш? — не зрозуміли хлопці.
— Той, що я його вчив співати.
— Ви вчили солов’я співати? — здивувалися.
— Еге ж, учив. Наморочився з ним, зате ж і співачок вийшов на славу. Хочете, поведу, послухаєте?
— Ходімо, — згодилися відразу.
— Е ні, не тепер. На світанку, як нап’ються роси, тоді в них голоси дзвінкіші. А зараз лягайте спати, бо я рано-рано вас розбуджу.
— Вставай, бо скоро білий ведмідь у курінь загляне, — торсав Сашка за плече дідусь Артем.
— Де ведмідь? — підхопився враз.
— Ранок, кажу, настане. Буди дружків. Ідіть умивайтеся. Будемо солов’їв слухати.
Сашко пригадав учорашню розмову, скинув із себе кожух, що пахнув вівцями, рибою, розбудив хлопців і, відшукавши рушник, виліз із куреня.
Надворі ще ніч. У темному небі, як у велетенському озері, грають золоті рибки-зорі, а з-поміж них плаває здоровенний карась — повновидий місяць.
Сашко сонно побрів на берег до похилої дуплистої верби, до якої був прив’язаний довгим ланцюгом човен і дідусева довбанка. Ступив у човен, схилився над річковим плесом, де також іскрилися зорі й купався місяць, набрав повну пригорщу води і хоробро вихлюпнув собі на спину.
Як помився і витерся, сон наче рукою зняло.
Незабаром надійшли вмиватись і хлопці.
Дідусь чекав на них біля куреня. На ньому незмінні біла-біла сорочка, солом’яний бриль і кирзові чоботи, які він чомусь і досі носив, хоч стояв теплий, квітучий травень.
— Ви тепліше одягайтеся, — порадив дідусь. — У лісі вогко і росяно!
— Нічого, дідусю, ми не змерзнемо.
Спершу простували луками. Попереду дідусь, за ним Сашко, Микола, Олег і Віктор. Добре дідусеві — він у чоботях. А їхні черевики й холоші одразу стали мокрі-мокрісінькі від роси, наче йшли не по густій луговій траві, а брели по калюжах.
Наблизились до темного ліска. Високих дерев у ньому мало, більше кущів та густих чагарників.
Тільки вступили в перші зарості, наполохали якогось сонного птаха. Він злякано крикнув, залопотів крилами й полетів у бік річки.
— Вивільга, — сказав дідусь Артем.
Рушили далі. Старий поспішав добре знайомими йому стежками, а хлопці ледве встигали слідом.
Тепер роса щедро обсипала не тільки черевики й холоші, а й увесь одяг.
Незабаром між дерев блиснуло невелике озерце. Підійшли до нього.
— Сідайте, — показав дідусь Артем на повалений біля самої води осокір. — Скоро світатиме, тоді й солов’ї пробудяться.
Все дрімало в передранішній тиші. Лише зрідка на озері сумно прокумкає, наче в полив’яний глек, жаба: “Кум… кум… кум…”
Пахло свіжим, зеленим, і торішнім прілим листям.
— Бач, накричалися ввечері, тепер до сонця спатимуть, — промовив дідусь. — Що ж, доведеться самому починати концерт.
Він зірвав листок, приклав до вуст і дмухнув злегка.
Пролунав легенький свист, схожий на солов’їний. Писнула десь спросоння синичка, і знову довкола запанувала тиша.
— От ледацюги, мовчать. Заждіть, заждіть, зараз я вас розбуджу. Все одно спати не дам.
Вдруге він засвистів сильніше, з переливами.
І раптом над ними:
Пуль! Пуль! Пуль!
Соловейко!.. Прощебетав і змовк, ніби хотів довідатися, яке він справив враження.
— Ну, тепер почнеться, тепер їх і не спиниш, — прошепотів дідусь.
І одразу ж обізвався інший соловей, та так дзвінко й завзято, що аж мороз по спині пробіг.
— Молодець! Заливистий! — похвалив його дідусь. — Зразу взяв п’ять колін. А ще ж одноліток.
— Який одноліток?
— Ну, той… один рік йому.
— Як ви знаєте? — здивувалися хлопці.
— Хе, — усміхнувся, — я усіх їх тут знаю.
“Мабуть, кепкує з них”, — подумали.
— Хіба ж можна солов’їв знати? — не втримався Микола.
— Правду кажу — всіх острівних солов’їв знаю. А котрий новий приб’ється, так і того пізнаю. З голосу. Вони де не літають взимку, та на весну сюди повертаються. Тут щебечуть, тут і діточок своїх виводять.