Хтозна, скільки б іще сиділи вони, закам’янівши, і слухали невтомного співака. Не помічали, що ноги потерпли від нерухомості, Що вже зійшло сонце і пора було рибалити. Та зненацька над кущем із свистом пронісся хижий шуліка. Соловейко вмить обірвав на найвищій ноті свій спів, злякано писнув і пурхнув у гущавину.
— У-у, розбійник! — замахав руками вслід шуліці дідусь.
Підхопились і хлопці, розминалися, грілись.
— О, та ви зовсім задубіли! Нате ось, грійтесь по черзі, — зняв дідусь із себе і накинув Сашкові на плечі свою ватяну фуфайку. — Говорив, треба одягатися тепліше…
Квапливо подалися назад, до куреня.
Сонце вже підбилося на добрий людський зріст. В його скісних променях на деревах, у траві, у туго натягнутих ажурних павучачих сітках, ніби оті коштовності, що їх щедро розсипав по лісу соловейко, блищала, вигравала всіма барвами райдуги роса.
Запаморочливо пахли конвалії, черемха, шипшина.
Чи не вони ото й споїли своїми п’янкими пахощами всіх лісових птахів, що раптом вирішили позмагатися у співі з солов’ями?
Перші затягли свою нескладну пісеньку вертляві синички.
Цінь! Цінь! Цінь! — застукали дзьобиками у прозорі скляні віконечка.
За ними вступили в змагання горихвістка, вівчарик, кропив’янка.
А далі не стрималися й зозуля та іволга. Вони одразу ж забули про солов’їв, стали перекрикувати одна одну, бо одвічно ворогували між собою. Іволга ніяк не могла примиритися з тим, що зозуля підкладає свої яєчка в її гнізда.
Ку-ку! — з усієї сили кувала зозуля.
Фі-у, лі-у! — грайливо свистіла іволга.
Ку-ку! — аж надривалася зозуля.
Тю-тю, лю-лю! — глузувала з неї іволга.
Очеретянка, та хоч і маленька, а хитра, залізла в плавню, куди майже не доходили п’янкі пахощі, сиділа, дослухалася до своїх простодушних подруг і дивувалася. Гай-гай, майте совість, куди вам рівнятися до солов’їв!..
Та врешті і її захопило змагання, вона теж подала свій голос:
Кара-кір! Кір-кір!..
Але як зачув те болотяний владика, бугай, то сердито заревів на неї, вона вмовкла і більше й не озивалася.
Почали потроху замовкати й гордовиті солов’ї. Хіба пасує їм драти горлянку разом з отією братією?! Нехай з ними змагаються озерні жаби. Он саме повилазили з твані погрітися, кумкають…
Як прийшли до куреня, дідусь Артем узяв весло, наказав:
— Розводьте вогонь, сушіться. Та наберіть у казанок води, всипте зо дві пригорщі пшона, нехай вариться. А я піду подивлюсь на телят і лошат. Вернусь — зготуємо куліш. Риби ж не наловили.
Дідуся не довелося довго чекати, навіть не сподівалися, що він так швидко повернеться.
— Все гаразд, — сказав, кинувши у вогонь корча, якого, мабуть, знайшов по дорозі. — Як там пшоно? — заглянув у казанок. — Ану, дайте ложку.
Сашко подав велику дерев’яну ложку. Дідусь зачерпнув варива, подмухав, покуштував.
— Уже м’якеньке. Можна кидати картоплю.
Потім і собі присів біля вогнища грітися.
— То як, сподобався мій соловейко? — запитав по хвилі.
— Авжеж, — відповів Микола. — Тільки чого це він ваш?
— А тому мій, що я його вчив співати.
— Вчили співати?.. Я ще такого не чув, щоб солов’їв учили співати.
— Воно, звісно, про це ніде не пишуть. Тільки дехто із старших ще знає, — посміхнувся сумовито дідусь. — Молодь — та більше цікавиться гітарами та приймачами. А я вам таке скажу: послухати доброго солов’я куди приємніше за гітару. — Дід помішав ложкою у казанку. — Густий буде куліш, зате тривкий… Так про солов’я. Це ще позаторік було. Поїхав мій товариш Іван Крижень на Черкащину. Недовго він там і гостював; повернувся та зразу до мене завітав. “Єх, Артеме, Артеме, — каже, — хвастаєшся ти своїми солов’ями, а куди їм до черкаських. То вже всім солов’ям солов’ї”. — “Що ж, — відказую йому, — нічого дивного в тому немає. Там же твоя дочка живе. А вона ж он яка співуха. Од неї вони й навчилися співати…” І, було, про що тільки зайде балачка, він знову про черкаських солов’їв торочить. От і кажу: “Поїду послухаю я твоїх хвалених солов’їв”. — “Їдь, — згоджується. — Може, хоч одного там зловиш і в нас розведеш таких самих”. Зібрався я до його дочки. Риби повіз на гостинець, яблучок і поклін од батька. Розпитав, де той ліс, та й пішов увечері послухати. І правда, є там славні співуни, яких серед наших немає. Вибрав я найкращого солов’я бойовика…
— Якого це “бойовика”? — запитав Олег.