— Покажете нам? — вирвалося у Віктора Троця.
— А чого ж не показати. Хоч і зараз! Підемо?
Звісно, погодилися. І не лише тому, що побачать якісь незвичайні рослини та “ще дещо”, а й тому, що хотілося глянути, як учителька живе. їх ще ніколи не запрошували вчителі до себе додому.
Коло хати старої Антонючки школярі присмирніли.
— Приймайте гостей, — сказала Валентина Михайлівна бабусі, що вийшла їм назустріч.
— Заходьте, заходьте, дітки, — запросила стара. — О, вас тут багатенько!
— Це, бабусю, весь мій клас.
Увійшли у хату, посідали — хто на стільці, хто на лаві, хто на ліжку, а Микола з Сашком просто на порозі вмостилися.
Микола вгледів у стовпчику книг і зошитів на столі червоний корінець. Щоденник… Ой, знала б Валентина Михайлівна!.. І як він тоді зважився на таке?..
Вчителька витягла з-під ліжка коричневий чемодан, дістала з нього кілька великих альбомів.
— Це в мене карпатський гербарій, — взяла верхній альбом. — Бачите, — почала гортати цупкі аркуші з приліпленими до них засушеними рослинами, — ось падиволос, ось гірська рожа, ось едельвейс… Ви, певно, не чули про таку квітку?
— Не чули, — призналися учні.
— О-о, це дуже цікава рослина. Про неї в Карпатах багато легенд ходить. Раніше, було, жоден юнак-гуцул не посватається до дівчини, доки не зірве й не подарує їй квітки едельвейса, або як там називають його — шовкова косиця, чи звіздочка. Росте едельвейс на самих вершинах гір, десь на краю кручі, над ущелиною. Щоб зірвати його, треба мати сміливість.
Учні з’юрмилися навколо Валентини Михайлівни, пильно розглядали чарівну квітку едельвейса.
Потім учителька показала кримський і кавказький гербарії. І там було багато незвичайних рослин, яких досі ніхто з шестикласників не бачив: кримська фіалка, пахучий сизий полин, стебельце бамбука із сочинського ботанічного саду, гілочка самшиту — дерева, міцного, наче залізо, і важкого, мов камінь.
Валентина Михайлівна знову відкрила чемодан, взяла звідти картонну коробку.
— А це мінерали. Пам’ять про мої мандри в Карпатах. А ще є в мене гуцульські вишивки й дерев’яні вироби. Он на стіні портрет Шевченка в різьбленій рамці. її зробив народний митець з Буковини.
— І це якийсь карпатський мінерал? — ткнув пальцем Віктор плескатий камінець у коробці.
— Ні, — засміялася вчителька, — то вже тутешній. Подивіться, може, хто впізнає його, — і подала учням.
Вони розглядали камінець, дивувалися, чим він цікавий, — таких валяється у їхньому селі скільки завгодно.
Лише Микола скоріше догадався, ніж упізнав, що то за “мінерал”. Камінець опік йому руку, і він, потримавши його мить, тицьнув Сашкові. Відчув: обличчя запалало. Щоб не привернути до себе уваги, нахилився зашнурувати черевика, хоч він і був добре зашнурований.
Коли “мінерал” пройшов через руки всіх учнів, Валентина Михайлівна поклала його на стіл.
Як уже нагостювалися в учительки, стали збиратися додому.
Раптом Валентина Михайлівна щось згадала.
— Стривайте! — зупинила школярів.
Потім підійшла до етажерки, взяла книжку.
— Недавно я купила чудову повість Олеся Донченка “Лісничиха”. Можу дати вам почитати, — простягнула Валентина Михайлівна книжку Олі.
— Хе, почала вже до неї підбирати ключа, — шепнув Сашко другові, злегка штовхнувши його ліктем.
Микола ж, мовби й не до нього, був якийсь розгублений, все чомусь поривався до дверей.
Учителька провела їх аж за ворота, попрощалась і повернулася До себе в кімнату. Сховала в чемодан гербарії.
Коли це — зирк на стіл: нема плескатого камінця.
Де ж він? Може, в шухляду поклала?
Висунула шухляду, одну, другу… Дивина! Куди міг подітися?..
Задумано підступила до вікна, подивилась услід школярам.
Вони з веселим гомоном ішли понад річкою. Спереду дівчата, за ними хлопці.
Враз Микола Петренко відстав од юрби і щось кинув з усієї сили у воду. Не встигло в річці булькнути, як він зірвався з місця і побіг доганяти однокласників.
Валентина Михайлівна тихенько засміялась і широко розчинила вікно.
В кімнату війнув весняний свіжий вітерець, долинули дитячі голоси.
ЗМІСТ
Моренець Володимир. Світ у зав’язі
ДИВАКИ. Повість
