Пансу якихось придумала, ліпить до них.
Незнайомка зовсім не образилась на Миколині грубощі.
— Ну, ви ж і ховаєтесь, — усміхнулася. — Як той страус: усуне голову в пісок і думає, що його не видно… Стою, розмовляю з сторожем, бачу — з канавки собачий хвіст метляється. Як дядько не помітив?!
“Чортів Кудлай таки підвів. Зажди, пришелепо, більше ніколи не візьму з собою. Прив’яжу дома, сиди, скавучи, хоч лусни!” — картав у думці Микола свого собаку, наче той міг знати, що з канавки не слід висовувати хвоста.
— Сашко, ходімо! — владно скомандував Микола.
Та Сашко ступнув раз, другий і зупинився. Щось боляче шпигало в п’яту, мовби аж до потилиці діставало.
— Колючку, мабуть, загнав, — скривився.
— А ти витягни, — порадила дівчина.
Він присів на горбку, послинив п’яту, пошкріб нігтем.
— Аби це голка…
— Ось на брошку, — відстебнула на светрі червону маківку.
Сашко довго водив по п’яті шпилькою від брошки, але колючки так і не знайшов. Йому було незручно, заважали яблука в пазусі.
— Давай я вийму, — взяла в нього брошку.
Та тільки доторкнулася до п’яти, Сашко ойкнув і смикнув ногу.
— Ти не дивись, тоді не болітиме.
Він одвернувся, і дівчина виколупала довгу жовту колючку.
— З акації, — визначив Сашко. — Дякую.
— Чому ви босоніж бігаєте? Ще й пальці позбиваєте.
— Так легше, ніхто не дожене.
Засунув руку за пазуху, дістав велике червонобоке яблуко, подумав трохи, витяг ще одне, менше.
— На! — простягнув дівчині. Та, повагавшись трохи, взяла.
— Запашні, — похвалила.
— Їж, — сказав Сашко.
Витерла менше яблуко хусточкою, вкусила.
— Ох і кисле! — скривилася.
Покуштувала й друге.
— Таке саме… Навіщо їх рвете? Це зимові, зелені ще!
— Хоч таких попробуємо, бо спілих нам не перепаде, — відповів Микола.
Хлопці витягли й собі по яблуку і, неквапливо простуючи дорогою до села разом із дівчиною, так заходилися їх трощити, наче ніколи в житті нічого смачнішого не їли. А щоб скривитися — ні разу, лише прицмокували від задоволення.
— У вас дома немає садків? — спитала незнайомка.
— Чого б це не було? Є!
— Чому ж тоді в колгоспному крадете?
— А хай він не буде таким.
— Хто це “він”?
— Та хто ж — Шморгун! Весною, коли гусінь треба було оббирати, запрошували в сад. Усією школою ходили. А тепер і близько нікого не підпускає. Садівник дідусь Артем кличе, а цей — жене. Ще й дробовиком погрожує.
— Він тільки Олега пускає, — докинув Сашко.
— Якого Олега?
— Та сина свого меншого… А той хвастає, що все перепробував у саду. Вчора приніс і цих ось яблук, нового сорту, що дідусь Артем вивів. Відрізав ножиком нам по малесенькій скибочці.
— І старший його, Сергій, отой, що ти з ним їхала, теж пасеться на колгоспних яблуках та грушках… — обурювався Микола. — Як почав сторожувати, то викорчував дома весь садок і засадив помідорами та огірками для базару. Везе Сергій здавати колгоспні фрукти, то й матір з корзинами бере з собою на станцію, щоб спекулювала.
— Ні, що не кажіть, все одно недобре ви робите, — осудливо мовила дівчина. — Це ж не сторожів сад, а колгоспний. Упіймає котрогось, то буде непереливки. Знатимете!
Сашко перестав жувати яблуко. Микола не зважав на її слова, поглянув на дівчину зверхньо:
— Не бійся, аби тебе не піймав.
— Мене йому й ловити не треба, я не краду.
“Ох і причепа!” — сердився Микола. Сама три вершки од горшка, хіба що чемоданчик узяла, штани на себе натягнула, щоб дорослішою видаватися, а говорить з ними, як з першокласниками, — “буде непереливки… знатимете”.
Догриз яблуко, дістав з кишені сигарети “Прима”. Вирішив закурити, щоб вона не думала, ніби вони з Сашком ще малюки.
— То ти вже й куриш? — здивувалася дівчина, коли він узяв у зуби сигарету.
— А чого ж мені не курити?
— Я думала — школярам не можна…
— Чого це не можна?
— Хіба батьки і вчителі не забороняють?
— Ну й що з того? Нехай забороняють собі на здоров’ячко!
— У нас була така класна керівниця, — встряв у розмову Сашко, — що й чхати на уроці забороняла. Ніби навмисне це робимо. Так і хочеться все чинити наперекір. Я терплю, і всі терплять, а Микола візьме та й спересердя їй стола часником натре або кота в клас принесе…
— Дотепно, дуже дотепно… — чи то осудливо, чи то схвально мовила незнайомка.
— Пхе, я ще й не таке видумував, — гордовито сказав Микола.