Усі ці питання — від правильного харчування до національної безпеки — вимагають розмови між фахівцями та громадянами. Що далі, то більше останні не хочуть про це говорити. Громадяни радше віритимуть, що вже знають достатньо, щоб ухвалювати такі рішення самостійно, якщо взагалі розмірковують на подібні теми.
З іншого боку, багато фахівців, а особливо з академічних кіл, не переймаються власним обов’язком спілкування із суспільством. Вони говорять своєю мовою про речі, які їм здаються важливими, і віддають перевагу спілкуванню одне з одним. Тим часом люди, які займали нейтральну позицію щодо тих, кого ми називаємо громадськими інтелектуалами (хотілось би думати, що я до них належу), дедалі більше дратуються та віддаляються, як і решта суспільства.
Смерть фаховості — це не просто заперечення наявних знань. По суті це відкидання науки та неупередженої раціональності, що лежить в основі сучасної цивілізації. Мистецький критик Роберт Г’юз колись описав Америку кінця ХХ століття як «спільноту, одержиму терапією, переповнену недовірою до офіційної політики», хронічно «скептичну щодо влади», яка стає легкою «здобиччю для забобонів». Ми пройшли повний цикл і повернулися до часів, що передували добі модернізму, коли народна мудрість заповнювала неминучі прогалини в знаннях людства. Пережили період стрімкого розвитку, що став можливим завдяки спеціалізації та фаховості, і опинились у постіндустріальному, інформаційному світі, де всі громадяни вважають, що вони спеціалісти з усіх питань.
Будь-яке твердження від справжнього фахівця тим часом викликає спалах гніву в деяких членів американської спільноти, які відразу починають скаржитися, що такі заяви — це просто оманливі «посилання на авторитети», вірні ознаки огидного «елітаризму» та очевидна спроба скористатися повноваженнями, щоб придушити діалог, який потрібний для «справжньої» демократії. Американці нині вважають, що мати рівні права в межах політичної системи означає сприймати думку кожної людини з будь-яких питань як рівноцінну думці будь-кого іншого. Це лозунг досить великої кількості людей попри те, що це повна нісенітниця. Таке наївне твердження про справжню рівність завжди нелогічне, часом кумедне і часто небезпечне.
Отже, ця книжка про фаховість. Або, якщо бути більш точним, про стосунки між фахівцями та громадянами в умовах демократії, про те, чому ці стосунки руйнуються й що всі ми, громадяни та фахівці, можемо з цим удіяти.
Більшість людей, що стикається зі смертю фаховості, відразу ж звинувачує інтернет. Особливо фахівці схильні вказувати на інтернет як на основного підозрюваного, коли зустрічають клієнтів і відвідувачів, які думають, що знають щось краще за спеціалістів. Як буде видно далі, це не цілком хибне, але надто спрощене пояснення. Напади на усталені знання мають довгу історію, а інтернет — найновіший інструмент у цій проблемі: раніше люди так само неправильно «споживали» телебачення, радіо, друковану пресу та інші інновації.
Отже, у чому проблема? Що ж змінилося так різко, щоб я вважав за потрібне написати цю книжку, а ви її читали? Чи це справді «смерть фаховості», чи ж просто скарги інтелектуалів, що їх ніхто не слухає, попри привласнений ними статус найрозумніших людей у кімнаті? Може, це не більше ніж тривога за суспільство, яка виникає серед професіоналів після кожного циклу соціальних і технологічних змін? А може, просто типове вираження обуреного марнославства надмірно освічених, елітарних професорів, таких, як я сам.
Можливо, смерть фаховості — це ознака прогресу. Освічені професіонали зрештою не мають монополії на знання. Таємниці життя вже не заховані у велетенських мармурових мавзолеях, величних бібліотеках світу, зали яких лякають навіть ту відносно невелику кількість людей, котрі можуть туди зайти. За таких умов у минулому було менше напруги між фахівцями та обивателями, тому що громадяни просто не могли кинути предметний виклик спеціалісту. Більше того, до ери масової комунікації не існувало багатьох громадських місць, де такі виклики були б можливими.