Хай що там Джордж Буш робив неправильно під час свого президентства, він мав рацію, нагадавши американцям, що коли мова йде про дії його адміністрації, він є «тим, хто ухвалює рішення». Фахівці можуть тільки пропонувати, а дають розпорядження інші люди. Власне, політичні експерти й обрані лідери зрідка бувають тими самими людьми. Інакше й бути не може: у добі просто немає стільки годин, щоб голова навіть міської ради чи ради невеликого штату (і тим більше президент) опанував усі питання, знання яких вимагає сучасна політика. Саме тому політики звертаються до експертів, тобто знавців, щоб ті їм радили.
Часом партнерство між політиками та їхніми радниками зазнає поразки. Експерти щось розуміють неправильно і радять політичним лідерам ужити заходів, що ведуть до катастрофи. Критики ролі фаховості як приклад наводять національні травми на зразок війни у В’єтнамі. У ретроспективі ці критики часто припускають, що таких болючих рішень можна було уникнути, порадившись із мудрістю пересічного громадянина.
Проте заклик покладатися на знання та чесноти звичайних людей — це романтизована нісенітниця. Еван Томас, журналіст і біограф Річарда Ніксона, зауважував, що найкращі та найталановитіші серед науковців на зразок Генрі Кіссінджера[156] або корпоративні титани на зразок міністра оборони Роберта Макнамари не впорались і «несуть провину за В’єтнам і за 58 000 американських солдатів, які там загинули, не кажучи вже про мільйони в’єтнамців».[157] Але Томас також указує на те, що ті самі фахівці та еліти «посилили світовий порядок, який хитко балансував на межі ядерної війни. Вони розширили торгівлю, зміцнили союзи й виписали мільярди міжнародної допомоги».
Жоден із цих заходів не був популярним сам по собі, але такі дії допомогли Сполученим Штатам і Заходу пережити «холодну війну» аж до її мирного завершення. Хочеться дізнатися, які заходи обрали б у тій ситуації нефахівці та популісти? Томас закликав читачів «порівняти помилки 1960-х із часами, коли Вашингтон дозволяв, щоб міжнародною політикою керував суспільний консенсус».
У 1930-х Конгрес припинив вільну торгівлю, щоб захистити американську промисловість, і послухався виборців, які хотіли меншу, дешевшу армію без заплутаних альянсів. Результати? Закон Смута—Гоулі про митний тариф зробив свій внесок у Велику депресію, а неспроможність Ліги Націй дала дорогу фашизму і світовій війні.
Це ілюструє важливий момент: у минулому, як і сьогодні, американці схильні задумуватися про питання на зразок макроекономічної політики чи міжнародних відносин, тільки тоді, коли щось іде не так. Решту часу вони лишаються в щасливому невіданні про політику та процеси, які щодня добре працюють, поки нація робить свої справи.
Хай там як, а питання про те, чи Америці справді потрібні всі ці фахівці, лишається відкритим, особливо коли їхні поради стають такими поширеними серед стількох людей що коли настає катастрофа, неможливо знайти відповідальних. Ендрю Бацевіч закликав викорінити сучасний клас експертів, принаймні в політиці:
Політичні інтелектуали — яйцеголові розумники, що дозволяють собі вказувати простим смертним, які насправді мають владу, — це пляма на республіці. Як і деякі інвазійні види, вони заражають сучасний Вашингтон, де їхня присутність душить здоровий глузд і привела просту спроможність сприймати реальність до межі вимирання.
Приємні зовні, — гарно одягнені типи, що виступають у Конгресі, виконують свою роботу в друкованих медіа та на телебаченні чи навіть обіймають головні посади виконавчої гілки, — вони мають лихий вплив. Такі люди наче азійські коропи, яких випустили у Великі озера.[158]
Іронія в тому, що сам Бацевіч — успішний автор, колишній старший офіцер і викладач на пенсії, який регулярно надає спеціалізовані консультації тим самим простим смертним. Проте в чомусь він має рацію: на додачу до п’яти-шести сотень видимих політиків вищого рівня в уряді США за ними ще є тисячі експертів, які, власне, можуть не надто добре розумітися на тому, що роблять.
Фахівці не можуть ухилитися від виконання власних обов’язків. Знавці не повинні ховатися за спинами обраних чиновників щоразу, коли щось іде не так, кажучи суспільству лишити їх у спокої і натомість піти й покарати тих, хто ухвалює рішення. Коли експерти щось завалюють, лідери, які довіряли їхнім порадам, від імені суспільства мають засудити ці помилки й вирішити, як їх виправити.
Часом дієвим засобом від фахової помилки є зібрання інших спеціалістів і розробка ними рекомендацій. Іноді просто когось звільняють. Утім, у своїй праці про те, як улаштована фаховість, Філіп Тетлок пропонує інші способи, як зробити так, щоб експерти несли більше відповідальності, без того, щоб псувати стосунки з громадськістю. Є багато можливостей, включно з покращенням прозорості та конкуренції, щоб фахівці будь-якої галузі піклувалися про власне досьє, підраховували, скільки разів мали рацію чи помилялися, та змушували журнали, університети й інших наглядачів частіше притягувати своїх колег до відповідальності. Чи це спрацює — це вже інша справа, і Тетлок визнає, що для такого рішення існує багато перешкод.
156
На українському ринку є книжка Генрі Кіссінджера «Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті» («Наш Формат», 2019). —
157
Еван Томас, «Чому нам потрібна еліта в міжнародній політиці», New York Times online, 8 травня 2016 року.
158
Ендрю Бацевіч, «Раціоналізуючи божевілля: інтелектуал на службі в держави», Huffington Post, 8 травня 2015 року.