Утім, найсуттєвіша перешкода — це лінощі самого суспільства. Жодне із цих зусиль, спрямованих на спостереження за фахівцями та їх оцінювання, нічого не вартуватиме, якщо звичайним громадянам хоч трошки не будуть цікаві ці справи. Тетлок указує, що пересічні люди, на жаль, зазвичай не зацікавлені в тому, аби знайти професіоналів із чудовим досьє: найбільше вони цікавляться доступними фахівцями, які вже погоджуються з їхніми поглядами. Як правильно зауважує Тетлок, недостатньо посилити відповідальність серед поставників інтелектуального продукту, якщо «споживачі не зацікавлені в тому, щоб бути суддями конкуруючих заяв і контраргументів». Споживачі менше цікавляться «неупередженими пошуками істини, а більше — потуранням власним упередженням», тому пересічні люди підходять до ролі фаховості із «психологією спортмайданчика, а не аудиторії».[159]
Фахівці повинні нести повну відповідальність за кожну свою пораду. Які не були б причини: знецінення академічних дипломів, брак інтересу від суспільства, нездатність устигати за виробництвом знань в інформаційну епоху, — але фахівці не виконують цей обов’язок із таким рівнем свідомості, який передбачає їхнє привілейоване становище в суспільстві. Вони мають ставитися до власної відповідальності серйозніше, навіть якщо їхні зусилля лишаться непоміченими.
Існують заходи, яких можуть ужити фахівці, щоб покращити свою відповідальність. Є й проблеми в стосунках із суспільством, які експерти контролювати не можуть. Пересічні люди повинні подумати про, що саме не розуміють щодо ролі фахових порад у демократичній республіці. Серед багатьох хибних уявлень суспільства про фахівців і політиків особливо варті уваги п’ять помилок.
По-перше, фахівці — не ляльковики. Вони не можуть впливати на те, чи лідери приймуть до уваги їхні поради. Навіть у найближчих стосунках між політиком і фаховим радником їхні погляди ніколи повністю не збігаються. Ідеться про Ніксона й Кіссінджера чи Обаму й Родеса, але жоден лідер — не інструмент, за допомогою якого експерти втілюють власні ідеї.
Будь-який вартісний фахівець має власні історії поразок у політичних іграх. Багато років я допомагав американському сенатору, який ставився до мене як до радника, вартого довіри, але одного разу викинув із кабінету, осипаючи прокляттями, після принципової суперечки в ті напружені дні 1991 року перед війною в Перській затоці. Попри те, що зазвичай експерти й політичні лідери мають спільні інтереси й погляди, політики та обрані чиновники відчувають такий тиск і обов’язки, яких фахівець не відчує ніколи, а тому конфлікти неминучі.
По-друге, експерти не можуть контролювати те, як лідери втілюють їхні поради. Для фахівців виникає проблема «мавпячої лапки». («Мавпяча лапка», як можуть пригадати читачі, — це відома історія початку ХХ століття про чарівний талісман, що виконував бажання в найгірший спосіб: коли головний герой казки хотів грошей, то отримав їх як компенсацію за смерть власного сина). Фахівці можуть радити політикам, що робити, але їхні поради бувають утілені зовсім не так, як вони передбачали. Економіст і водночас експерт із питань довкілля може вважати, що зниження податків — хороша ідея, аж поки, наприклад, не дізнається, що його порада була використана Конгресом для обґрунтування зниження податків на паливо.
По-третє, жоден фахівець не веде політику від концепції до її втілення. Суспільство це часто обурює і дратує. Саме тому політичний аналіз — це окрема академічна дисципліна, особливо помічна в процесі вивчення великих урядових чи комерційних організацій. Знавці та ті, хто ухвалюють рішення, можуть виступати за одне, але установи, наче гравці в зіпсований телефон, здатні спотворити їхні поради, і поки справа дійде до результатів усього проекту, перетворити їх на щось інше, зі зворотними наслідками.
По-четверте, фахівці не можуть контролювати, скільки з їхніх порад лідери сприймуть. Експерти можуть робити пропозиції, але часто політичні лідери чують тільки те, що хочуть, — особливо те, що буде популярним серед їхніх виборців. Тоді вони скликають фахівців, щоб переконатись у тому, чому вже віддають перевагу. Деякі експерти можуть, наприклад, виступати за зниження податків; інші — закликати до збільшення видатків на свої улюблені проекти: від соціального захисту до національної оборони. Обидві позиції — зниження податків і збільшення видатків — можуть мати логічне обґрунтування, але зазвичай їх не можна ухвалити одночасно. Фахівці ж не можуть контролювати те, що політики мусять усе одно обирати серед альтернатив, навіть якщо вони суперечать одна одній. (Наступну групу фахівців попросять допомогти розібратися з містерією величезного дефіциту бюджету).
159
Філіп Тетлок, «Фахові політичні судження» (Прінстон: Princeton University Press, 2005), 231–232.