Це важливо, бо звичайні люди надто легко забувають, що республіканська форма правління не передбачала колективного ухвалення рішень щодо складних питань. Так само вона не була задумана, щоб нею управляла невеличка група технократів чи інших фахівців. Натомість республіка мала бути засобом, який дасть поінформованим виборцям (головне слово тут поінформованим) можливість обирати представників, які ухвалюватимуть рішення від їхнього імені.
Класичне американське мислення, можливо, ґрунтується на славі Афін, але США — не Афіни й ніколи не мали бути агорою, місцем народних зборів. І американці мають бути за це вдячними. Як писав Малколм Гладуелл[160] у 2010 році, великі організації не ухвалюють рішення, опитуючи кожного, хай якими демократичними вони не видаються.
Автомобільні компанії мудро використовують мережеву систему для організації сотень постачальників, а не для розробки автомобілів. Ніхто не вірить у те, що формування цілісної філософії виробництва може здійснювати розгалужена організаційна система без лідерів. В умовах мережевих систем, які не мають централізованої структури лідерства й чітких ліній підпорядкування, складно досягти консенсусу й поставити цілі. Мережі не можуть мислити стратегічно та хронічно схильні до конфліктів і помилок. Як можна ухвалити складні рішення про тактику чи стратегію або філософські напрямки, якщо всі рівні?[161]
Це один із викликів, які мала б подолати республіканська форма правління. Навіть коли люди розуміються на своїй справі, вони не можуть з’єднати власні рішення в цілісну політику з таким успіхом, як угадують вагу бика чи ціну акцій. Республіка дозволяє меншій групі людей приходити до спільного знаменника, працюючи із часто несумісними вимогами суспільства.
З’ясувати ж, чого хоче суспільство, дуже складно, якщо виборці не розуміються на жодному з питань, про які йдеться. Пересічні люди скаржаться на те, що ними керують фахівці, і вимагають більшого залучення до розв’язання складних питань національного рівня. Утім, багато з них гнівається й вимагає цього, відмовившись виконувати власну роль у громадському житті, яка полягає в тому, щоб бути достатньо поінформованими та політично грамотними для обрання представників, які діятимуть від їхнього імені. Як сказав Ілля Сомін, «коли урядових чиновників обирають, базуючись на невігластві, вони потім управляють не лише тими, хто за них голосував, а й рештою суспільства. Керуючи людьми, ми маємо моральне зобов’язання робити це принаймні з притомним рівнем знань».[162]
Я не буду тут розхвалювати американську форму представницької демократії, особливо беручи до уваги той факт, що ще є повно примірників «Нотаток федераліста» (The Federalist Papers). Але смерть фаховості та напади на усталені знання підривають основу республіканської системи правління. Ба гірше: такі напади — це кампанії, керовані найменш спроможними цю систему замінити. Найгірше поінформовані люди серед нас, здається, є тими, хто найдужче зневажає фахівців і вимагає більше голосів у справах, на яких не розуміється і не зробив жодних зусиль, щоб щось про них дізнатися.
Візьмімо до уваги й той факт, що люди змінюють власні бажання залежно від того, хто агітує за певну позицію. Комік Джиммі Кіммел колись робив такий розіграш: зупиняв на вулиці перехожих і питав, які податкові плани, запропоновані Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон, вони підтримують. Утім, респонденти не знали, що Кіммел поміняв ці плани місцями. У газеті The Hill потім писали, що відповіді залежали від того, кого з політиків підтримували люди: «Звісно, один за одним виборці Клінтон були заскочені тим, що підтримували пропозиції її суперника». Один чоловік, коли сказали, що він підтримує план Трампа, а не Клінтон, вирішив піти ва-банк: «Ну, значить я підтримую Дональда Трампа».[163]
Виявилося, жарти Кіммела ілюстрували істину, яка давно відома соціологам та експертам із політичних кампаній: виборці часто більше цікавляться кандидатами та їхніми особистостями, аніж ідеями чи політичними поглядами. Директорка з опитувань у Huffington Post, Аріель Едвардс-Леві, описала це так:
Американці, незважаючи на свої політичні погляди, не мають чіткої думки щодо кожного питання, особливо якщо йдеться про складну та заплутану тему. Люди схильні, і це зрозуміло, покладатися на власні вподобання: якщо політик, якого вони підтримують, виступає за певний законопроект, вони будуть схильні думати, що це хороша ідея, і навпаки.[164]Коли Леві з колегами здійснила більш серйозну версію засідки Кіммела, з’ясувалося те саме: республіканці, які так відчайдушно не погоджуються з позицією Демократичної партії щодо охорони здоров’я, а також Ірану та політики проти дискримінації, значно менше суперечили, якщо думали, що це пропозиції Дональда Трампа. Демократи зі свого боку пішли в іншому напрямку: вони виказували менше підтримки політиці власної партії, якщо думали, що це погляди Трампа.
160
На українському ринку є такі книжки Малколма Гладуелла: «Неординарні. Історії успіху» («КСД», 2016), «Спалах! Сила несвідомих думок, або Як не заважати мозку приймати рішення» («КСД», 2017), «Поворотний момент. Як дрібні зміни спричиняють великі зрушення» («КСД», 2017) та «Давид і Голіаф: Аутсайдери, невдахи і мистецтво перемагати гігантів» («КСД», 2017). —
161
Малколм Гладуелл, «Маленька зміна: чому революцію не твітитимуть», New Yorker, 4 жовтня 2010 року.
162
Ілля Сомін, «Політичне невігластво в Америці», у виданні Марка Бауерлейна та Адама Беллоу, The State of American Mind (West Conshohocken, PA: Templeton, 2015), 166.
163
Нітцан Ціммерман, «Кіммел дурить прихильників Гілларі, підкидаючи їм податковий план Трампа», The Hill, 30 вересня 2015 року.
164
Аріель Едвардс-Леві, «Республіканцям більше подобаються ідеї Обами, коли вони думають, що ті Трампові», Huffpost Politiсs, 1 вересня 2015 року.