«Я такий, як і ти, — насміхається Скрутейп у кінці промови. — Це корисний інструмент знищення демократичних суспільств».
Так воно і є. Коли обурені обивателі вимагають, щоб усі ознаки досягнень, включно з фаховістю, були зрівняні заради «демократії» та «справедливості», утрачається будь-яка надія на справжню демократію та справедливість. Усе стає предметом для власної думки, а погляди тяжіють до найнижчого спільного знаменника заради рівності. Спалах кашлюка через те, що невігласи не вакцинують дітей, — це ознака толерантності; колапс міжнародного альянсу, бо провінційний ізоляціоніст не може знайти інші держави на мапі, — це тріумф рівності.
Демократія, якою вона була в Сполучених Штатах на початку ХХ століття, тепер стала сповнена обурення й гніву. Крихкі его нарцисичних студентів чубляться із розлюченими жертвами самоідентифікації або залежними від радіопередач, і всі вони вимагають, аби решта їх сприймала серйозно, незважаючи на те, наскільки екстремальними чи непоінформованими є їхні погляди. Фахівців зневажають, називаючи елітаристами, представниками однієї з груп, яка пригноблює «простий народ» — останнє словосполучення тепер використовують де завгодно і переважно воно означає «я». Фахові поради чи будь-які обґрунтовані обговорення серед усіх, кого звичайні люди вважають елітою (а це, скажімо, усі, крім них) відкидаються принципово. Демократія так працювати не може.
Не хотілося б завершувати цю книжку на такій песимістичній ноті, але не думаю, що в мене є вибір. Більшість причин невігластва можна подолати, якщо люди хотітимуть учитися. Проте ніщо не здолає токсичне поєднання самовпевненості, нарцисизму та цинічності, яке американці зараз носять, наче бронежилет, ховаючись від зусиль експертів і професіоналів.
Традиційні рішення вже не працюють. Освіта замість того, щоб руйнувати бар’єри до постійного навчання протягом життя, учить молодих людей, що їхні почуття важливіші за все інше. Піти в коледж для багатьох — це просто чергова вправа на самоствердження. Медіа, що на всіх рівнях загрузли в конкуренції, нині питають у споживачів, що їм хотілося б знати, замість того, щоб розповідати те, що справді важливо. Інтернет — неоднозначне благо, джерело інформації, отруєне інтелектуальним саботажем.
Стикаючись із рішучим невіглаством громадськості, фахівці здаються. «Багато з нас почуваються безсилими перед цим, — каже Девід Аутор, експерт із економіки праці в Массачусетському технологічному інституті. — Ми можемо навчити студентів, але вони — це не вся громадськість, і ми не знаємо, як учити її». Викладач Єльського університету Ден Каган ще більш песимістичний: «Бомбардування людей знаннями нічого не дає, — сказав він у 2015 році. — Воно ніяк не допомагає пояснити щось, хоч я й безкінечно пояснюю правила. То, може, це я тут дурник».[170]
Промінь надії в тому, що експерти, здається, повстають проти нападів на фаховість. Наприклад, засуджуючи результат Брекзиту, Джеймс Трауб прямо сказав, що для захисників класичного західного лібералізму настав час «повстати проти нетямущих мас».[171]Джеймс Трауб, «Настав час елітам повстати проти нетямущих мас», Foreign Policy, 28 червня 2016 року. Звісно, це означало б ризикувати тим, що вас відразу звинуватять у жахливому елітаризмі — це звинувачення в Америці завжди було вагомішим, ніж у більш стратифікованих культурах Європи та світу. Як визнав сам Трауб, «варто сказати, що люди спантеличені, і завдання лідерів у тому, щоб усе їм пояснити. Чи це елітаризм? Може, і так; можливо, ми настільки схильні переходити на особистості, що зараз елітаризмом уже є довіра до аргументів, фаховості та уроків історії».
Попри все, професіонали із низки галузей у багатьох країнах уже, здається, ситі цим досхочу. Іронічно, але після виходу моєї оригінальної статті про смерть фаховості зі мною зв’язалися науковці, лікарі, юристи, викладачі й багато інших фахівців із Америки та інших країн. Вони розповіли не лише про своє роздратування, але й про гнів і засмучення через зруйновані стосунки з пацієнтами, клієнтами, студентами і навіть друзями. І все це відбулося через те, що фахівці нарешті вимагають припинити хибні повчання щодо тем із їхньої сфери компетенції.
Особливо, здається, це все набридло лікарям. Візьмімо недавній смішний приклад: у 2015 році Кіммел (знову він) запустив сатиричну соціальну рекламу, де справжні лікарі з лайкою виступали проти впертих пацієнтів, які боялися щеплень. «Пам’ятаєте, коли у вас був поліомієліт? — питав один із лікарів. — Ні, не пам’ятаєте, бо ваші батьки вас /лайка/ вакцинували». Інший казав: «Я що, повинен витратити свій єдиний вихідний на те, щоб поговорити з вами, ідіотами, про вакцини?..». І тут утручався ще один лікар, продовжуючи: «Бо ви послухали якогось мудака, що прочитав розсилку в електронній пошті?».
170
Див. Лібіт, «Як Трамп і Сандерс переграли клас фахівців» та Джулі Бек, «Американці вірять у науку, але не в її результати», Atlantic online, 29 червня 2015 року.
171
171 Джеймс Трауб, «Настав час елітам повстати проти нетямущих мас», Foreign Policy, 28 червня 2016 року.