Я навіть не задумувалася, що моя мати робить цілими днями. Що вона, мабуть, сиділа в порожній кухні, за столом, який пахнув цвіллю губки, чекаючи на мене, коли я притарабанюся зі школи, а також на прихід батька.
Мій батько, який цілував її формально, що бентежило нас усіх, який залишав пляшки з-під пива на сходинках, як пастки для ос, і бив себе по голих грудях уранці, щоб мати здорові легені. Він заповзято ставився до своєї зовнішності, високі шкарпетки в рядочок виглядали над його черевиками, він навіть наносив на них сухі кедрові парфуми, які тримав у себе в шухляді. Як він жартома розглядав своє відображення на капоті авто. Я намагалася нагромаджувати те, про що можна було б розповісти йому, подумки перебирала інформацію, отриману за останні дні, яка могла б викликати бодай вогник його зацікавленості. Я ніяк не могла збагнути, аж доки не стала дорослою, як могло бути так, що я знала так багато про нього, коли він, здавалось, про мене не знав нічого. Я знала, що він любив Леонардо да Вінчі, бо той винайшов сонячний двигун і народився в бідній сім’ї. Він міг визначити марку будь-якого автомобіля лише за звуком двигуна і думав, що кожен повинен знати всі назви дерев. Йому подобалося, коли я погоджувалася, що бізнес-школа — це шахрайство, або кивала, коли він казав, що підліток з міста, який намалював на його автомобілі «знаки миру», — зрадник. Якось він сказав, що я маю навчитися грати класичну музику на гітарі, хоч я ніколи не чула, аби він слухав ще бодай якусь музику, окрім ковбойських груп, які вистукували смарагдовими чоботами і співали про жовті троянди. Він уважав, що його зріст був єдиною причиною, яка завадила йому досягти успіху.
— Роберт Мітчем також низький на зріст, — якось сказав він мені. — Його змушують ставати на ящики з-під апельсинів.
Як тільки я побачила дівчат, які йшли навпростець парком, вони одразу ж привернули мою увагу. Темноволоса зі своїм супроводом, їхній сміх я сприйняла як докір за свою самотність. Я чекала чогось, навіть не знаючи, чого саме. А тоді це сталося. Швидко, та все ж я побачила це: дівчина з темним волоссям потягнула вниз виріз сукні на частку секунди, виставивши напоказ червоний сосок її оголених грудей. Просто посеред парку, переповненого людьми. Перш ніж я змогла до кінця повірити в це, дівчина смикнула сукню назад. Вони всі сміялися грубо і легковажно; жодна з них навіть не глянула, що на них, можливо, хтось дивиться.
Дівчата вийшли на алею поруч із рестораном, далі минули гриль. Вправні і спокійні. Я не могла відвести погляду. Найстарша серед них підняла кришку контейнера для сміття. Рудоволоса присіла, і темноволоса скористалась її коліном, як сходинкою, щоб піднятись і перестрибнути через борт. Вона шукала щось усередині, але я уявлення не мала, що саме. Я зупинилася біля бака зі сміттям, щоб викинути серветки, і спостерігала. Темноволоса дівчина передавала речі з контейнера іншим: кульок із хлібом, ще запакованим, в’ялу капусту, яку вони нюхали і викидали назад. Здавалося, це був добре налаштований процес — невже вони справді будуть їсти цю їжу? Коли темноволоса дівчина піднялася востаннє, перелізла через борт і гепнулася на землю, вона тримала щось у руках. Воно мало дивну форму, колір моєї шкіри, і я підступилася ближче.
Коли я зрозуміла, що це була сира курка, в блискучому кульку, я, мабуть, дивилася надто завзято, оскільки темноволоса дівчина повернулась і вловила мій погляд. Вона посміхнулась, і мій шлунок опустився. Здавалося, щось промайнуло між нами, ледь уловимий помах повітря. Вона дивилася мені в очі відверто і безсоромно. Але повернулася, коли раптом відчинились сітчасті двері ресторану. Звідти з криком вийшов здоровань, проганяючи їх, неначе собак. Дівчата схопили кульок з хлібом і курку, зірвалися з місця і побігли. Чоловік зупинився і дивився їм услід якусь мить, витираючи свої великі руки об фартух. Його груди важко здіймалися.