…
Ще в юності я бачила журнали в шухляді у ванній кімнаті, батькові журнали, з роздутими від вологи сторінками. Усередині вони були переповнені зображеннями жінок. Їхні промежини прикривали натягнені, переплетені мотузки, їхня шкіра була переливчаста і бліда. У моєї улюбленої дівчини на шиї була зав’язана бавовняна стрічка, неначе краватка. Це було так дивно і збуджувало, що хтось міг бути голий, але одягнений у стрічку навколо шиї. Це робило її наготу формальною.
Я заглядала до журналів регулярно, щораз обережно ставлячи їх на місце. Зачинила двері ванної кімнати, затамувавши подих, легке задоволення швидко переходило в тертя промежини об шви килимів чи рубці мого матраца. Об спинку дивана. Як саме це працювало? Що, тримаючи образ дівчини в голові, я могла створювати відчуття задоволення, яке наростало, аж доки не переростало в непереборний потяг, бажання відчувати це знову й знову. Здавалося дивним, що я уявляла дівчину, а не хлопця. І що ці почуття могли розпалювати й інші дивні речі: кольорові ілюстрації в моїй книжці з казками, де дівчина потрапила в пастку з павутиння. Фасетні очі злих створінь, що дивилися на неї. Спогад, як мій батько мацав сусідку за зад через її мокрий купальник.
У мене вже було таке, не секс, але щось подібне. Незграбні затискання в коридорах школи танців. Здавалось, диван, який там стояв для батьків, нагрівся, у мене спітніли ноги під колінами. Алекс Поснер прослизнув рукою мені під шорти в дослідницькій, неупередженій манері, і різко висмикнув її, коли ми почули, що хтось піднімається сходами. Нічого — ані поцілунки, ані рука, що пробралася до мене в трусики, ані оголений пеніс у моїй руці — здавалось, і близько було не те, що я робила сама, наростання тиску, неначе піднімання по сходах. Я уявляла Пітера майже як коректив до моїх власних бажань, надмірний потяг яких іноді лякав мене.
Я лягла на гобелен, яким було накрите ліжко Конні. У неї була погана засмага, я розглядала здерту скручену шкірочку, що облазила в неї на спині і скручувала її в маленькі сірі м’ячики. Мою слабку відразу згладжували думки про Пітера, який жив у тому ж будинку, що й Конні, який дихав тим же повітрям. Який їв із того ж посуду. Вони були дивно об’єднані, неначе два різних види, вирощені в одній лабораторії.
Знизу я почула фальшивий сміх Памели.
— Коли в мене з’явиться хлопець, я змушуватиму його, щоб ми ходили кудись обідати, — заявила Конні з переконливістю. — Вона навіть не зважає, що Пітер приводить її сюди, щоб пожувати.
Пітер ніколи не носив нижньої білизни, скаржилася Конні, і коли цей факт спливав у мене в думках, то це викликало неприємне відчуття і сильну нудоту. Зморшки в нього навколо очей справляли враження постійної величності. Конні блідла порівняно з ним: насправді я не вірила, що дружба могла бути самоціллю, а не просто м’яким підґрунтям для істерики, бо хлопець любить чи не любить тебе.
Конні стояла перед дзеркалом і намагалася співати в такт з милою сумною «сорокап’яткою», яку ми фанатично слухали знову і знову. Пісні, які розпалювали в мені справжній сум, уявні порівняння з трагічною сутністю світу. Мені так подобалося накручувати себе, доповнювати почуття, аж доки вони не ставали нестерпними. Я хотіла все життя відчувати хвилювання і напруження, від якого навіть кольори, погода, смаки були б більш насичені. Саме про це розповідали ті пісні, саме такі почуття вони викликали в мені.
Одна пісня, здавалось, вібрувала відлунням у моїй душі, вона неначе виділялась. Прості рядки про жінку, опис її спини, коли вона востаннє оглядається на чоловіка. Попіл її сигарети на ліжку. Пісня програла один раз, і Конні підстрибнула, щоб перевернути платівку.
— Нехай програє ще раз, — сказала я, намагаючись уявити себе на місці жінки, якою її бачив співак: вільно звисаючий срібний браслет із зеленуватим відтінком, спадаюче волосся. Але натомість я почувалася безглуздо, вирячивши очі на Конні, яка дивилась у дзеркало, відділяючи вії шпилькою, її шорти в’їлися їй у зад. Це були речі, які неможливо помітити на собі. Небагато хто з дівчат міг привернути таку сильну увагу. Лише така, як та, що я бачила в парку. Або Памела і дівчата на сходах середньої школи, що чекали на лінивий сигнал працюючих на холостому ходу авто їхніх хлопців, як знак, що потрібно вставати. Вона швидко вибігали на палюче сонце, махаючи на прощання рукою тим, хто залишався.
…
Згодом, після того дня, я пішла до кімнати Пітера, коли Конні спала. Його комплімент на кухні сприймався як запрошення з часовими рамками, на яке я мала відповісти, перш ніж воно анулюється. Перед тим як лягти спати, ми з Конні випили пива, розвалившись поруч з плетеними ніжками її стола і тягаючи пальцями пресований сир з глибокої миски. Я випила набагато більше, ніж вона. Я хотіла набратися рішучості, підсилювального впливу. Я не хотіла бути, як Конні, яка ніколи нічого не міняє, чекає, коли щось зміниться, з’їдати цілу пачку крекеру в кунжуті, а тоді робити десять стрибків на місці у своїй кімнаті. Конні вже глибоко заснула, але я досі не спала. Слухала, як Пітер піднімався сходами.