— Діти, чому б вам не піти в якесь краще місце? — запитав Генрі. — У кафе-морозиво, наприклад?
Конні відкинула волосся, а тоді підійшла, аби взяти ще пива. Генрі з цікавістю спостерігав за її наближенням.
— Дай їх мені, — заскімлила вона, коли Генрі тримав дві пляшки так, що вона не могла дістати. Пам’ятаю, як тоді я вперше помітила, яка вона голосна, її голос звучав різко, із шаленою агресивністю. Конні мала звичку нити і прикидатися, глузливо реготати. Між нами з’явилася прірва одразу ж, як я почала помічати це, неначе хлопець, бачити її вади. Я шкодую, що була така невеликодушна. Неначе встановивши між нами дистанцію, я могла вберегти себе від тієї ж хвороби.
— А ти що мені даси за них? — сказав Генрі. — У цьому світі нічого не буває задарма, Конні.
Вона знизала плечима, а тоді кинулася за пивом. Генрі затис її масою свого тіла, підсміюючись з того, як вона боролася. Пітер закотив очі. Йому не подобалися такого роду речі, водевіль під звуки ниття. У нього були старші друзі, які пропадали в непрохідних джунглях, у замулених річках. Які, повернувшись додому, базікають і захоплюються маленькими чорними сигаретами, дівчатами свого рідного міста, що зіщулюються в них за спиною, неначе виразні маленькі тіні. Я намагалася сісти рівніше, зробити дорослий вираз обличчя, начебто мені нудно, бажаючи, щоб це побачив Пітер. Мені подобалося в ньому те, що, я була переконана, Памела не могла помітити сліди смутку, які я іноді вловлювала в його погляді, чи прихована доброта, яку він якось виявив до Конні, взявши нас на озеро Ерроухед, того року, коли їх мати зовсім забула про її день народження. Памела не знала про ці речі, і я трималася за цей факт, як за важіль, що належить лише мені.
Генрі щипнув ніжну шкіру вище від пояса шортів Конні.
— Голодна останнім часом, га?
— Не торкайся до мене, збоченцю, — сказала вона, відбивши його руку. Вона злегка хихикнула. — Та пішов ти…
— Чудово, — сказав він, ухопивши Конні за зап’ястя. — Піду, з тобою. — Вона спробувала нерішуче висмикнути руки, і нила, аж доки Генрі нарешті не відпустив її. Конні потирала зап’ястя.
— Недоумок, — пробурмотіла вона, але насправді не була розсерджена. Це просто частина того, як бути дівчиною — так перевіряється твоя реакція. Якщо ти розсердилася, то ти божевільна, а якщо не відреагувала — то сучка. Єдине, що ти могла, — це посміхатися з кутка, у який тебе було загнано. Приєднуватися до жарту, навіть якщо жартують виключно з тебе.
Мені не подобався смак пива, гіркота гранульованого хмелю не мала нічого спільного з приємним, чистим, охолодженим батьковим мартіні, але я випила одну банку, а тоді ще одну. Хлопці годували гральний автомат з кулька, повного п’ятаків, до останньої монети.
— Нам треба ключі від автомата, — сказав Пітер, підпалюючи тоненьку сигарету з марихуаною, яку він витяг з кишені. — Щоб ми могли відкрити його.
— Я принесу, — сказала Конні. — Сильно не сумуй за мною, — монотонно проспівала вона Генрі, злегка помахавши ручкою, перш ніж піти. До мене вона лише підняла брову. Я зрозуміла, що це було частиною якогось плану, який вона вигадала, щоб привернути увагу Генрі. Піти, а тоді повернутися. Вона, мабуть, прочитала про це в журналі.
Думаю, це було нашою помилкою. Однією з багатьох помилок. Вірити, що хлопці живуть за логікою, яку ми могли б коли-небудь збагнути. Вірити, що за підсвідомими імпульсами їхні дії приховують якесь значення. Ми були як конспіратори, вбачаючи прикмети і знаки в кожній деталі, відчайдушно прагнучи бути достатньо значимими об’єктами для планування і роздумів, але вони були просто хлопцями. Нікчемними, юними і прямолінійними; вони нічого не приховували.
Пітер поставив важіль автомата у висхідне положення і поступився назад, щоб передати чергу Генрі й обмінятися сигаретою з марихуаною. Вони обоє одягнені в білі футболки, які вже стали тонкими від прання. Пітер усміхнувся у відповідь на карнавальний шум, коли гральний автомат з брязкотом висипав купу монет, але, здавалось, його увага була розсіяна, він допивав уже другу банку пива, допалив косяк, аж доки той став прим’ятим і засмаленим. Вони говорили тихо. Я чула лише уривки їхньої розмови.
Вони говорили про Віллі Потерейк: ми всі його знали, першого хлопця в Петалумі, який добровільно завербувався на військову службу. Його привіз батько, щоб внести до реєстру. Я бачила його пізніше в «Гамбургер Гамлет» з маленькою брюнеткою, з чиїх ніздрів текли соплі. Вона називала його виключно повним іменем, Віль-ям, неначе додатковий склад був таємним паролем, який мав би перетворити його на дорослого, відповідального чоловіка. Вона причепилася до нього, як реп’ях.