Коли взяли Щастя, за ним був іще один пост і далі гольф-клуб. Оскільки ми були в групі розвідки, нас послали туди, бо була інформація, що нас будуть вибивати зі Щастя. Наше завдання було дістатися туди, вчасно помітити і попередити. А що далі робити — ніхто не сказав. Нас було п’ятеро, і ми потрапили в засідку. В той день мене поранили. Осколки були в коліні, боці, дуже сильні контузії. Бій був у підвалі, і дуже багато гранат. І ми, всі п’ятеро, вижили. Після того я не вірю в смертоносність гранат. Тоді й спецназ не міг повірити — як?!
Ми відстрілювались. Я тоді й сама вперше у житті кидала гранату. Командир пояснював: «Коли я скажу, береш оце, вкручуєш оце, виймаєш і кидаєш». Кажу: «Добре». А коли кидаєш через стінку, вони тебе вже за руку можуть ухопити разом з тією гранатою… Я не приховую — стрьомно було. Дуже стрьомно. Коли так близько, ти чуєш їхні голоси, ви перекрикуєтесь матами через стінку. Ми не знали, чи вийдемо звідти. Бо нас було п’ятеро, а їх, як ми потім дізналися, близько 60.
Допомогло те, що почали наші «відпрацьовувати» по цьому будинку. Ми були у підвалі, а зверху гатила артилерія. Акустика була шикарна тоді… Ми коли вже надумали виходити… Зв’язку немає, всі вже майже без тями, двоє було сильніше поранених… Ми розуміли — ще трохи, і будемо непритомні, й уже точно не вийдемо. Ми взяли один одного за пояс у повній темряві… Кругом руїни… Виходимо, нас зустрічає група з 8-го полку спецназу — добре, що не пристрелили, поки ми виходили. Вони нас і вивезли. Потім ця група теж потрапила в засідку. І в них були втрати.
Мене відправили у шпиталь, з якого я повернулася через 3 дні. Але комбат сказав: «Ти не прокрапалась, маєш іще тиждень посидіти на базі. Тобто моєму командирові він мене одразу не віддав, а потім командира не стало. Група розпалася без нього. Повертатися не було куди. З того часу я займалась «двохсотими».
За цю війну я вхопила, здається, все найгірше, що можна було вхопити. І у великій кількості. У 2014 році було по 15 осіб на день загиблих. І більшість — друзі, з якими разом починали. Від першого складу «Айдару» майже нікого не залишилося. Треба було дзвонити рідним і говорити про те, що сталося. Дзвониш — вони кричать, потім доба-дві — вони тобі телефонують. Іноді бувало, що не одразу вдавалося хлопців відправити, бо машин не вистачало. І запитують: «А хрестик поклали? А білизну вдягли? А те й те поклали?» Треба було все проконтролювати. Треба було відправляти хлопців. Треба було їх одягати. Десь так хустинку зав’язати, щоб не видно було. Часом закритими відправляли їх, бо там уже нічого не можна було зробити — ні голови, нічого немає. Треба було підготувати, пояснити мамі, що не можна відкривати труну. Забивали і просили того, хто відвозив, щоб іще раз сказав — не відкривати.
Страшний період. Ексгумації постійні. Якось на ексгумації я отруїлась трупним оцим… як воно називається… Нам доводилось відкопувати наших хлопців, убитих у ході важкого бою 5 вересня. Треба було все проконтролювати. Хапонула якось, погано було дуже. Потім уже в мене була спеціальна маска. І загиблі були постійно. Майже кожен день. Приїжджаєш з моргу о другій ночі, тільки ляжеш — тебе будять. О третій, ще роззутися не встигла — дзвонять: «Там лежить тіло, треба забирати». І їдеш знову. Були ще люди, які займалися загиблими, але їх було так багато… Важко морально було. Довго трималась, а коли вже демобілізувалася, воно почало «відтавати». Я пам’ятала всіх загиблих, які пройшли через мої руки. Поіменно. І всі причини смерті, розтини. Ще з рік після того могла згадати, кого як упізнавали, в кого які були поранення, хто у що був одягнений. Зараз пам’ять це потроху затирає.
В батальйоні у мене була подруга, а нині кума — Андріана. І ми сядемо, говоримо, і я кажу, як я їй заздрю, що вона може поїхати на «передок». Було багато полонених. Теж треба було підключатися. Я, мабуть, зі своєю мамою так часто не говорила, як з матерями тих хлопців. Було ще Лутугине. Запам’яталося, яке там населення було страшенно сєпарське. Ти приїжджаєш, привозиш їм цілі автобуси — ліки, харчі. Вашу колону тричі обстрілюють, поки дістанетесь. А вони беруть це все і в очі тобі кажуть: «То ти по нас із танку вночі стріляла. По своїх спеціально стріляла, щоб ми думали, що це Росія».