Після Металіста були зачистки: Райгородка, Хрестове, Георгіївка, деблокування Луганського аеропорту, Лутугине, де в нас були просто страшні втрати. Там один з наших найкращих підрозділів загинув повністю — 12 осіб.
У Георгіївці мій майбутній чоловік був поранений. Ми з ним там із самого початку. 9 травня приїхали разом на Луганщину, а 11-го зрозуміли, що все — ми вибрали один одного. І відтоді ми разом. Тоді, в Георгіївці, коли ми зайшли в село, був дуже важкий день, чоловікові осколки влучили у плече, в коліно і під серце, і ще один побратим, «Скелет», важко поранений був. Коли був бій у Лутугиному, чоловік іще лежав у госпіталі, оскільки між штурмами минув лише тиждень. І в Лутугиному тоді загинула майже вся його група. Тоді він мало не збожеволів. Обвінчалися ми вже після демобілізації — вибрали день у липні, коли в нас не було загиблих. Ніякого весілля не було — лише наші батьки.
Потім був іще один дуже важкий бій — штурм Хрящуватого, яке ми звільнили. Звільнили, але не втримали — масово посунули регулярні війська РФ. Хрящувате — це для мене один з найважчих боїв був. Нас там обстрілювали з усього, з чого тільки можна. Навіть фосфорні міни були, які взагалі заборонені і які випалюють усе навколо і навіть углиб. Там усі були проти нас, навіть місцеве населення. Так Луганськ уже майже був узятий у кільце, були перекриті дороги, якими бойовики возили в місто боєприпаси і гуманітарку. Ми пробули там 11 днів. Потім пройшла ротація, і нас замінили інші хлопці. Нас заходило в Хрящувате більше 100 осіб, а виходили… ну, може, 40 нас залишилось. Увесь цей час я була без зв’язку, ніхто з рідних не знав, що там відбувається.
Там уже російська техніка, і БМП, і танки, і повністю російські екіпажі. Гарно хлопці працювали, нічого не скажеш, видно, що професіонали, а не шахтарі. Точиться бій, ти йдеш, а твої хлопці, з якими ти стільки часу пліч-о-пліч… просто перед тобою падають мертві… Хрящувате — це було, напевне, найважче для мене. 11 днів ми не могли нормально ходити, навіть підняти голову часом. Ідеш у туалет — прилітає міна… Води немає, колодязів поблизу немає, поранених вивезти ніяк… Тільки починаєш вивозити — починається обстріл. Бо вони — на висоті, а ми — в низині. Ми як мішені в тирі були. Місцевих багато поранених, і їх теж треба вивезти кудись у лікарню, теж під обстрілами. Коли ми заходили в село — був штурм, і ми зайшли, — побачили на вулиці вбиту жінку. І спершу були думки: а раптом вона загинула під час обстрілу, раптом через наші постріли (бо ж бій був)? Але потім підійшли і побачили, що вона вже сильно розклалася. Тобто це ніяк не могли бути ми, її вбили значно раніше. З Хрящуватого ми вивозили поранених цивільних.
Місцеві… У нас було багато місцевих у батальйоні, луганчан. Вони нас зустріли в Нянчиному в ті перші дні, і багато з них досі воюють. Багато з них — з окупованої території, повертатися їм нікуди. Мій командир — з Донеччини, з Макіївки — взагалі все втратив.
Спершу, коли ми прийшли в Щастя, до нас негативно ставились, майже ненавиділи. А потім, навпаки, зрозуміли, що ми — свої, й кардинально змінили до нас ставлення. Особливо діти — вони бігали і кричали нам: «Слава Україні!» Коли заходили і були зачистки, пам’ятаю, виходили люди, виносили нам молоко і воду, часом тишком-нишком передавали і говорили: «Ми з вами». Багато було україномовного населення. Старші жінки в Райгородці махали руками, кричали нам — і сльози по щоках. Так раділи, так зустрічали…
У Хрящуватому ми мало спілкувалися — люди ховались у шкільному підвалі, в інших. Там нас погано приймали. Вони кричали нам, що ми — фашисти, нацисти, що ми за американські гроші воюємо. Запам’яталось, як вийшла одна жіночка україномовна, і вона щось пекла. Запах, знаєте, як у бабусі… Вона заговорила до мене українською, і мене аж затрусило. По-різному було. Є такі, кому взагалі байдуже, під ким бути — хоч під Росією, хоч під Україною, — аби лиш це закінчилося і не стріляли більше.
Якось нам сказали, що в Золотому людям нічого їсти. Ми організували їм допомогу з того, що в нас було, і поїхав мій чоловік на роздачу. Давав усім однаково — кашу, олію. І при ньому старший дядько один бере в нас пакет і демонстративно викидає у смітник. Були й такі, але що весь Донбас сепаратистський — це неправда. Дуже багато людей нас підтримували, боялись, але допомагали. У Половінкіно нам півсвині принесли місцеві, щоб було що їсти, і ягоди приносили, і тишком у баню до себе водили, щоб ми могли помитися. І з розвідкою допомагали. Коли ми приїхали на Луганщину, до нас багато приєднувалось місцевих — спершу один, потім другий, потім іще записувались.