Мене ніколи не виховували в тому ключі, що моя справа — борщ варити, в нашій родині взагалі неможлива така постановка питання. Рідні моє рішення підтримали. На Схід я поїхала разом із чоловіком. Спершу ми поїхали у Дніпро, в передмісті тренувалися. Потім я деякий час стояла на блокпостах — перевіряла машини. Ставили мене, бо в мене була своя зброя. Вигляд це мало такий: неправильно абсолютно зроблений блокпост, стоїть міліціонер і ми — шестеро «правосєків». Тоді був такий бардак — ніхто нічого не знав. Хтось кудись їде… Якось дзвонять з блокпосту, що з нашим сусідив: «До вас їдуть люди, там, у чорній формі, в балаклавах, озброєні». «Хто вони?» — питаємо. А вони: «Не знаємо, ми їх пропустили і все». Тоді отаке могло бути. Хаос повний.
У зону АТО я приїхала наприкінці квітня, а перший мій бойовий вихід був аж 28 червня. Але те, що я на війні, я зрозуміла не тоді, коли вперше почула свист куль і звук вибухів, не тоді, коли побачила зруйновані будинки, перших загиблих і поранених. Я усвідомила це тоді, коли йшла по Дніпру у формі, з автоматом через плече. Для мене це був нонсенс, нереальність. Я! З бойовою зброєю! В місті!!!
Те, що я буду снайпером, було відомо ще до війни. Я непогано стріляла, і в мене підхожий характер — колосальна впертість і терплячість. Я фізично не дуже сильна, бігаю погано. Штурмовиком не можу бути. Що ще мені робити? Щоправда, снайпером я стала не одразу. На Схід поїхала зі своєю зброєю — мисливським карабіном нарізним. На наш перший бойовий вихід ми скупили всі набої потрібного калібру в усіх магазинах Дніпропетровської області на мій дозвіл, бо де ще їх тоді було брати? Купили гвинтівку німецьку, 1938-го року. Шикарна була гвинтівка. Потім, на жаль, під час моєї відсутності на фронті її вкрали.
Рік я бігала з автоматом, згодом стара зношена СВД мені дісталась (снайперська гвинтівка Драгунова. — Авт.). Почала вчитися, з неї «задвохсотила» першого бойовика. І так потрошку, потрошку опановувала. Зараз у мене зброя українська, виробництва «Зброяр». Її «Галя» звати. Бо вона балувана дуже, гарного догляду потребує, та ще й українського виробництва, тож і обрала для неї таке ім’я. Попередню звала «Юлею». В мене кожна одиниця зброї має ім’я. Я люблю свою зброю, стараюся її нікому в руки не давати.
Коли ми їхали на Схід, страшно не було. Боялась у ніч перед бойовим виходом — не знаєш, що тебе там чекає. У мій перший вихід кілометрів на 15 зайшли в їхній тил — засідку там робили. Але тоді обійшлося без боїв. Я тоді вперше побачила освітлювальну міну. Світло як удень, здавалося, що ми — як на долоні, страшно було. Коли щось робиш — не страшно. Страшно перед тим.
На світанку, вже сіріло, ми зайшли в село. Скільки їх там було, ми не знали. Собаки на нас гавкали, і якась звичайна бабка могла нас побачити і порахувати. Коли вчать розвідників-диверсантів, то головне правило: якщо вас «засік» цивільний, хто б це не був — треба «прибрати» свідка, бо може здати. Та я не знаю жодного випадку, коли б українські військові чи добровольці цього правила дотримались. Проте саме усвідомлення того, що воно існує, змушує тебе добре ховатись і ретельніше працювати.
Тоді ми зробили засідку, добувати зброю йшли. Нам говорили, що тим селом їздить невелика група озброєних сєпарів. Перестріляти їх і забрати зброю — така була наша мета. Зробили ідеальну засідку, все за правилами. Ми у ній дві чи три доби просиділи. Але там почали кататись на трьох «БМП» українські розвідники. Під прапорами. І кілька разів вони зупинялися біля нашої засідки. І якби не прапори українські — ми б їх постріляли… А потім ми зрозуміли, що вони розлякали тих, на кого ми чекали. І коли вони черговий раз проїхали поряд, командир наказав мені розпустити волосся і йти до них «здаватися». В мене із собою був прапор — він мені часом служив і захистом від «дружнього вогню». Так я вийшла з прапором над головою, і так ми познайомилися з 93-ю бригадою, подружилися. Їздили у їхнє розташування, познайомились із їхнім комбригом — Олегом Мікацем. Можна сказати, історична зустріч — тоді «Правий сектор», мабуть, уперше налагодив зв’язки з армією. Через кілька днів, 6 липня, ми пішли вже разом з армійцями на бій під Карлівкою. І це був мій перший бій.