Нас там притисли, ми виходили, відстрілюючись. З крупнокаліберних кулеметів по нас стріляли, снайпери теж їхні працювали. 2 кілометри ми так відходили. «Весело» було. Ну, тоді нам так здавалося, бо порівняно з тим, що було потім, то було не так страшно. Але на той момент це була така доза адреналіну… Я потім ходила якийсь час… «Відходнячок» був такий. А вже через 4 дні була наша друга спроба взяти Карлівку. І коли сказали, що знову бойовий виїзд, я себе так долала, мені так не хотілося туди їхати… Але зібралась-таки. Покажеш страх раз — і тебе не візьмуть більше, це — головна мотивація.
До речі, перед першим боєм нам дали неякісну печінку на базі, і я отруїлася. Нам виїжджати, а мені погано — всі симптоми отруєння і температура дика. Чоловік сказав залишатись, а я — нізащо. Всю ніч я «помирала», але поїхала. Потім перед самим виходом, уже на блокпості, я вирубилась просто на траві. Мене будять, треба йти, а в мене — скажена слабкість, в очах темніє, бліда, як стіна. Зараз я б сказала вже: «Хлопці, мені погано, сьогодні без мене». А тоді це могло бути сприйнято як знак того, що я злякалася. А жінці важко добитися у командирів, щоб її брали на бойові виходи разом із чоловіками. Раз покажеш слабкість — і все. Я цього дуже боялася. Зняла каску, кинула хлопцям у машину, щось — чоловіку в наплічник, щось іще комусь роздала. Лишилась просто у формі, з гвинтівкою і з набоями. Все. Поки дійшли до села — мене хитало. Але коли почався бій — я взагалі забула про те, що мені погано було.
У нас в добробатах було легше дівчатам. Не скажу, що одразу була гендерна рівність — не було її. Але, в принципі, дівчатам було легше, ніж в інших структурах. Я визнаю — була не спортсменкою, все життя сиділа за комп’ютером, фізично мені було дуже важко. Але дівчата намагалися слабкості не показувати — тримались на силі духу. Я навіть зараз беру на бойові максимум 10 кіло. Тоді була маневренна війна, а ми ДРГ. Мене частіше не брали, аніж брали. Часом свої виходи «зубами вигризала». Але тверезо оцінювала свої можливості щодо участі в тій чи іншій операції — якщо розуміла, що не потягну — навіть не просилася. А де я бачила, що зможу — там до останнього стояла. Цілком як до рівної до мене почали ставитися, мабуть, уже коли я першого сєпара встрелила і коли побачили мою абсолютну холоднокровність у бою. А до того хлопці мене поважали, але хотіли, щоб я менше займалася бойовою роботою. Усі дівчата через це пройшли.
Я виконувала різні роботи. Часом, наприклад, вилазила з окопу на повний зріст і знімала для наших розвідників панорами місцевості й ворожих позицій своєю фотокорською апаратурою, ще з довоєнного життя. Стою зі штативом і знімаю. На одну панораму в мене йшло хвилин 10, а сєпар іноді був близенько — там 400 метрів, може, й ближче. Часто спрацьовував людський чинник, мабуть, — вони ж не дивилися безперервно, та й не очікували, напевне, такого зухвальства. Один раз було, що вже трохи лишається провести камерою, секунд 30 роботи, а тут мене помітили і стрельнули. Не влучили, хоча пройшло близенько. Але ж я йшла туди кілометрів 7, а якщо зараз перерву панораму — потім доведеться наново переробляти. Тож стою і знімаю далі. Напевне, мене тоді прийняли за опудало-приманку, бо жива людина після того, як куля свиснула біля вуха, обов’язково сховається, а я не смикнулася навіть, щоб не зіпсувати відео. Більше не стріляли.
Далі Авдіївка була. Липень 2014 року. Заїжджали з поля, а вони в багатоповерхівках були, з автоматів-кулеметів наші машинки розстрілювали. Ми повискакували з машин і всі в «зеленку». Коли вже зайшли у місто, мені наказали зайняти позицію в кущі, щоб прикрити бійців, які заходили у вулицю. Я й не подумала навіть, що в кущику тебе не видно тим, хто спереду, а от тим, хто зверху, чудово видно. Ще не зорієнтувалася, куди стріляти, а вони вже почали прицільно по мені працювати. Вилізла з куща, засмучена дуже, що завдання провалила. А мені руку потисли, бо поки я вовтузилась у тому кущі, а сєпари намагалися мене пристрелити, два десятки хлопців зайшли до них поближче. Того ж дня лежала на вулиці вже, з двома автоматниками. Проглядаємо вулицю, нікого немає. І тут люди біжать у наш бік, один за одним, під парканом. Хлопці кричать: «Сєпари! Вогонь!» А я в оптику встигла побачити, що то підлітки цивільні, — їм цікаво було на війну подивитись. Крикнула: «Відставити, цивільні!» Добре, що встигла.