Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Війна жіночими очима

Головне ― не забути постригтися і забацати манікюр,
Депіляцію чи поголитися, одягнути білизну «ажур».
Щоб не терли незручні стринги й не висіли великі труси,
Щоб не пріли тендітні ноги і не тиснули пояси.
Щоб пом’якшить обвітрені губи, не забуду помадку взяти.
Покладу у підсумок пластир ― заліпити натерті п’яти.
Іще купу дрібничок різних по кишенях собі розпихаю,
Хай гранатам живеться тісно, та дрібнички з собою маю.
Щоб до форми все гарно личило і одягнена була зі смаком.
Чи поранена, чи покалічена, бруд під нігтями сховаю за лаком.
Непритомна я буду й поранена, у крові я, роздягнена й боса я,
Але ноги ж бо будуть поголені, і не соромно їхати в госпіталь.
Позбирають розірване тіло, якщо я раптом буду «двухсота»,
А воно буде чисте й надухане, і не тхне із мертвого рота.
Привезуть труп солдата-дівчини в гарній формі й білизні ажурній ―
Санітари всміхнуться ввічливо й паталогоанатом діжурний.
І подумають: «Що за дівчинка! Що за милеє личко й фігурочка!»
І лежатиму там героїчна я, акуратна, вродлива і дурочка.
Хоч солдат я, та статі жіночої, і жіноча у мене врода,
На війні бути гарною хочу я, у боях, за любої погоди.
Не хизуюсь я і не зваблюю, я воюю, я лаюся матом,
Та завжди залишаюсь бабою, навіть в формі й із автоматом.

Галина Євко 13-й батальйон, 58-ма окрема механізована бригада ЗСУ

Стати військовою було моєю мрією ще з 9-го класу. Але натомість я стала провідником, 4 роки поспіль їздила на напрямку «Львів — Сімферополь». Моя дитяча мрія збулася, коли я вийшла заміж. Мій чоловік — кадровий військовий, в армії він уже майже 20 років. У мене і тато був військовим.

Причин іти в армію було дві. Перша — хотілося зробити щось для перемоги. Друга — я прагнула бути поряд із чоловіком на Сході, бути ближче, підтримувати його. Хоча сам він спершу був категорично проти, дуже сильно відмовляв мене. Ми довго не могли порозумітися в цьому питанні, сварились, я просила його взяти мене з собою, плакала постійно. Дуже сумувала за ним. А він сильно переживав за мене і боявся, що я не впораюсь. Потім таки поступився, наважився, а зараз усе докорінно змінилося — він мене підтримує і дуже пишається мною.

Спершу мені дали відношення в бригаду, на посаду зв’язківця. Я поїхала вчитися в Полтаву. Тоді я не знала, що таке автомат і як із ним поводитись, із чого він складається і як з ним подружитися. Але там нас дуже добре навчили користуватися зброєю. Намагалася, мов губка, всотувати всю інформацію. Почала служити. Але розуміла, що то не моє, не рідне, хотілося воювати, і я почала просити перевести мене на бойову посаду.

На передову потрапила старшим стрільцем, а зараз я вже командир відділення. Знову довелося повчитися, цього разу в «Десні». Після навчання отримала звання молодшого сержанта. Зараз я працюю із зенітною установкою. Спершу спробувала: зможу — не зможу. Вийшло — ця зброя припала мені до душі. Так я й знайшла своє місце у війську.

Дуже багато чого навчив мене чоловік. У нього до того було три ротації в зону АТО. Прийняли мене в підрозділі дуже добре, тепло. В нас не було якогось такого поділу, що я — жінка, а вони — чоловіки. Звісно, важкого носити не давали, але якщо треба було виїхати попрацювати, питань жодних не виникало.

Коли вперше потрапила у бліндаж, а це було влітку 2017-го, було все ж трохи страшно — тоді я не розуміла, що таке передова і як мені тут буде. У перший день взагалі було… ну дуже страшно, але наступного ж дня взяла себе в руки. Спершу жила біля чоловіка, згодом він уже жив на іншій позиції, але все ж можливість бачитись хоча б час від часу залишилася. Це було поблизу села Новотошківське Луганської області. Там ми пробули 10 місяців.

Перший мій обстріл був зі стрілецької зброї й гранатометів. Ми посиділи в окопі, перечекали, потім відповіли. Не можу сказати, що нас аж так сильно обстрілювали, але все ж бувало. Ми спостерігали і якщо бачили ворога чи починався обстріл — доповідали. Далі, якщо була команда, працювали у відповідь. Згодом, коли мене перевели в інший підрозділ, на тих позиціях уже було гарячіше: обстріли зі стрілецької зброї, бувало, по нас лупили з 82-міліметрових мінометів. Якоїсь системи не було — стріляли, коли їм схочеться. Вночі навіть менше. Провокували нас постійно.