Мій перший бій відбувся, коли ми з напарником стояли на посту, вночі. Я стою, бачу — світло. Дивлюсь у «нічник» (прилад нічного бачення. — Авт.) — щось ходить, але для тварини зависоке. Повідомили командира, він дав дозвіл на вогонь. І я почала стріляти з ручного кулемета. Вразила ціль чи ні — не знаю. Емоції після перших пострілів були… Адреналін, мабуть. Незвично було. А от коли вперше стріляли із зенітної установки, нам у той день теж добре прилітало. Тож коли відпрацювала по ворогу, пам’ятаю, чомусь сміялася. Істеричний такий сміх був. А потім такий «отходняк»… Але в момент роботи розум був холодний — чітко виконувала все, чого мене вчили.
Як на мене, коли йдеш воювати, дуже важливо вірити у свого командира, довіряти його рішенням, наказам, бути впевненим у ньому. Тоді все буде добре. Якщо не віриш — краще змінити підрозділ. Наш батальйон — як сім’я: ми знаємо все одне про одного — хто що вміє, хто що може і чого не може. Важливо, що завжди хтось із побратимів поряд — і на посту, й під час бою. Ти віриш їм, знаєш, що вони не розгубляться, раптом що — не кинуть тебе напризволяще.
Наш підрозділ повернувся тоді на ротацію без втрат. Найважчим за ці 10 місяців для мене було перебувати так далеко від дому. На якісь побутові речі я не зважаю взагалі — знала ж, куди їду і навіщо: захищати країну і бути поряд із чоловіком. Було ж розуміння, що то не готель, а бліндаж. З продуктами було нормально, воду нам привозили теж справно, тож і поїсти, і помитися ми могли. У нас був добрий бліндаж, хлопці хазяйновиті — зробили душову. А так — звичайна військова служба. У вільний час, коли почистив зброю, можна було трішки відпочити і почитати.
З місцевими в Новотошківському ми спілкувалися мало. Здебільшого в магазині, коли ходили в село чогось докупити. Я зі Львівщини, говорю українською. Тож мене спершу не дуже сприйняли, не надто привітно на мене реагували. А потім уже нормально — змирилися чи звикли, не знаю. Агресії в наш бік не було, але й підтримки сильної не відчувалося. Лиш раз чула, як кричала одна жінка — в неї зять воює з того боку і стріляє в нас. Село було не надто розбите, і під час нашого перебування там було досить тихо. Там є садок, школа, магазини, пошта — тобто умови для життя більш-менш.
Коли я прийшла в армію, зрозуміла, що подруг у мене немає. Були, наприклад, заздрощі через зарплатню. Родина мою службу сприймає теж неоднозначно. Мама постійно плаче, переживає. Спершу вона не знала, де я. Я говорила, що служу десь дуже далеко, а потім випадково проговорилася. Була велика сварка, така, що аж не розмовляли якийсь час. Довелося сказати, що я трохи побула на передовій, а потім знову перевелась — «у такий глибокий тил, що навіть не чую, як стріляють». А от дядьки мої взагалі цього не сприймають: «Нащо пішла? Воно тобі треба було?» Своє майбутнє поки що я бачу в армії: мені ця робота подобається, і чоловік іще служить.
Герої не вмирають…
З початку бойових дій на Сході України внаслідок обстрілів загинуло троє жінок. Щонайменше стільки ж віднесено до небойових втрат серед жінок-військових.
16 серпня 2015 року на Донеччині загинула військовослужбовець 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї бригади ЗСУ Катерина Носкова (позивний «Кет»). Вона служила зв’язківцем за контрактом. До війни Катерина працювала на пошті, попри те, що з дитинства мріяла стати військовою. З перших днів війни жінка рвалася на передову, і зупиняла її лише родина — 4-річний син Тимофій, мати й коханий чоловік. Після мобілізації нареченого Любомира Катерина теж пішла воювати. Вона хотіла служити разом з ним, та зрештою опинилася в іншому підрозділі — 57-й бригаді ЗСУ. В зону АТО Катерина Носкова приїхала у лютому 2015 р., служила в селищі Зайцеве, що в передмісті окупованої Горлівки. За спогадами побратимів, дівчина не хотіла служити у штабі, в тилу і весь час просилася на передову, вміла тримати дисципліну, планувала навчатися далі й залишитись в армії. Під час однієї з відпусток Катерина побралася з нареченим. Напередодні трагедії сама попросила відпустити її на передову. Під час обстрілу, намагаючись урятувати пораненого, вона вибігла з укриття, і в цей момент перед нею розірвалася міна. Дівчину ховали в закритій труні. На момент загибелі їй було лише 26 років. Посмертно К. Носкова нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Народний Герой України», яку отримав її синочок Тимофій.