Черрі вже придумала привід, щоб піти раніше, і ще до приїзду повідомила матері, що домовилася про зустріч із друзями. Вона потайки поглядала на свій годинник. Уже через десять хвилин можна починати збиратися. Кройдон розташовувався так далеко, що на те, щоб дістатися до іншої частини Лондона, знадобилася б ціла вічність. Насправді ж вона збиралася повернутися додому й вибрати, що одягне завтра — це вбрання мало пасувати й для вечора. Це мало бути щось доречне для «вечері» з містером та місіс Кавендіш («вечеря» — звучить не так уже й погано). Даніель казав не перейматися вбранням, але це було просто смішно.
— А може, я виграла б достатньо, щоб купити один із тих маєтків у Веб Естейт.
Черрі напружилася.
— Від Ніколаса щось чути? — спитала Венді, намагаючись говорити невимушено.
— Ні.
— Чого й варто було очікувати.
Вона говорила так упевнено, наче її підозри підтвердилися, і це змусило Черрі насторожитися.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти знаєш, що він був трохи іншим, хіба не так?
— Іншим у чому? — загрозливо запитала Черрі.
— Що ж, — знервовано почала Венді, — він був багатий, у нього інше життя, про яке ми насправді нічого не знаємо. — Венді стиснула руку дочки, бажаючи втішити, щоб Черрі змогла відпустити його, а вона — знову привітати її в їхньому клубі взаємної підтримки, однак Черрі несвідомо відсахнулася від неї. Її охоплювали гнів та гордість. Навіть її мати думає, що вона не гідна тієї ліги. Було так неправильно, так неймовірно смішно вважати, що ти не можеш бути ні з ким іншим, що вони кращі лише тому, що мають гроші.
— Ти ж не засмучуєшся, правда?
— Ні.
— От тільки…
— Що?
— Ти могла цього й не бачити… — Венді підтягла до себе місцеву газету й розгорнула її на весільній рубриці. Черрі побачила усміхнене обличчя Ніколаса поруч із тією блондинкою з бару, яка була вбрана в тіару та білу сукню. Вони аж світилися єдністю. Черрі завмерла й змусила себе не показувати жодних емоцій, окрім байдужості. Вона дивилася на фото, шукаючи ознак того, що Ніколас думав про неї, що цей шлюб із — Черрі прочитала її ім’я — Габріелою Кларою Батлер Освальд був укладений під тиском його батьків, що в нього просто не було іншого вибору, якщо тільки він хотів отримати бізнес свого батька. Їй здалося, що в його усмішці було ледь помітне напруження, але потім вона збагнула, що це могла бути звичайна реакція на постійну увагу весільного фотографа — кадр за кадром. Черрі відштовхнула газету.
— Щастя їм, — промовила вона так, що стало зрозуміло: тему вичерпано.
— Хочеш зазирнути до своєї кімнати й перевірити, чи не залишилося там чогось, що ти хотіла б забрати із собою? Я розібрала всі твої старі іграшки, ще відколи ти була геть мала.
Черрі не хотіла. Вона вже забрала з цієї квартири все, що хотіла, тому думка про те, щоб узяти хоча б частину свого дитинства в нове життя, більше була схожа на спаплюження.
— Не можу, мамо. Я домовилася зустрітися з друзями. Можливо, іншим разом. Що скажеш?
З цими словами вона підвелася.
— Я й справді вже мушу йти, час повертатися в Лондон.
Венді приховала своє розчарування й теж підвелася.
— О, люба, дякую, що приїхала аж сюди. Для мене це дуже важливо.
Запала коротка тиша, жодна з них не говорила ані слова, потім Черрі осяйно всміхнулася.
— Ясно, — сказала вона й попрямувала до дверей.
Вона дозволила поцілувати себе в щоку й збагнула, що їй у руку тичуть маленький пакунок.
— З днем народження, — урочисто промовила Венді, чекаючи на щось.
Черрі була впевнена, що це було щось, що мама до смерті хотіла їй подарувати. Пакунок був загорнутий у «милий» квітчастий папір, який виглядав так, наче призначався для чотирирічних і ще молодших. Треба було відкрити його зараз, однак Черрі не змогла б приховати розчарування й поклала подарунок до сумочки.
— Усього найкращого, люба, — уривчасто промовила Венді.
Це була мука. Черрі розуміла: її мама знала, що дочка воліє якнайшвидше піти, — але придушила в собі це відчуття, удавши, що не помітила сповненого болем погляду Венді. Груди їй стискала провина: вона ненавиділа бути тут, ненавиділа те, ким була, коли жила тут.
— Дякую, мамо.
Вона втекла й заквапилася назад до станції Східний Кройдон. З кожним кроком почуття провини росло. Вона дістала телефон і відправила повідомлення, щоб хоч якось очистити сумління: щось приємне й сердечне про те, як гарно було зустрітися. Щойно вона отримала радісну відповідь, як відчула, що біль у її грудях зменшився, а тоді спочатку потягом, а потім на метро вона дісталася дому.