— Нічого. У справу втрутилося навіть СЕПО,[5] можеш поговорити з Ґабрієллою Ґране. Вона там працює аналітиком. Я думаю, що вона все підтвердить. Вона навіть згадувала цей інцидент у звіті за минулий рік. У мене тут є номер справи…
— Інакше кажучи, це вже не новина, — перебив його Блумквіст.
— Ні, не зовсім. «Нові технології» і «Комп’ютерна Швеція» про це, звісно, писали. Та Франс не бажав усього розповідати, а кілька разів навіть заперечував, що така історія трапилася взагалі, тож ходу справі не дали.
— Отже, це давня новина.
— Ну, так.
— То навіщо ж мені тебе слухати, Лінусе?
— Бо Франс, повернувшись додому з Сан-Франциско, здається, зрозумів, що сталося. Гадаю, він тепер живе, як на порохівні. Він просто схибнувся на безпеці. Використовує тільки суперзашифровані телефони та мейли, а недавно встановив собі нову сигналізацію з камерами, сенсорами й іншими прибамбасами. Гадаю, ти маєш з ним поговорити — ось чому я зв’язався з тобою. Такий чувак, як ти, можливо, змусить його відкритися. Мене він не слухає.
— То ти витяг мене сюди, бо якийсь там Франс, можливо, сидить на порохівні?
— Не якийсь там Франс, Блумквісте, а сам Франс Балдер, хіба я не сказав? Я був одним з його асистентів.
Блумквіст напружив пам’ять, але прізвище Балдер у нього асоціювалося лише з Ганною, актрисою, і про неї він знав тепер мало.
— Хто це? — спитав Мікаел.
На Блумквіста поглянули з таким презирством, що він аж отетерів.
— Ти що, живеш на Марсі? Франс Балдер — легенда, світило, його всі знають.
— Справді?
— Господи, авжеж! — вів далі Лінус. — Поґуґли — і сам побачиш. Він став професором комп’ютерних наук у якісь двадцять сім років і вже два десятиліття є провідним світовим авторитетом у галузі дослідження штучного інтелекту. Навряд чи хтось, крім нього, так далеко просунувся в розвитку квантових обчислень і нейронних мереж. Він мислить зовсім не так, як інші. У нього мозок навиворіт. Усі його ідеї нестандартні, новаторські, і, як ти можеш собі уявити, комп’ютерна індустрія переслідувала його роками. Дуже довго Балдер відмовлявся працювати на когось. Хотів працювати сам. Ну, не зовсім сам. Він завжди мав помічників і з них висмоктував усі соки. Франс вимагав результату й повсякчас казав: «Немає нічого неможливого. Наша робота полягає в тому, щоб розсунути межі». І таке інше. Проте люди слухають його. Заради нього вони готові на все. Навіть померти. Для нас, ботанів, він цар і бог.
— Це я вже зрозумів.
— Тільки не подумай, що я його сліпий шанувальник. Зовсім ні. Усе має свою ціну, це вже я знаю напевно. Разом з ним можна робити грандіозні речі. А можна й зламатися. Балдерові навіть не довіряють доглядати сина. Він наробив купу непрощенних помилок. Є чимало історій про нього. Багатьом своїм асистентам він попсував життя і ще бозна-що. Проте Балдер, завжди одержимий, ще ніколи не поводився так, як оце тепер. Я просто знаю, що він розкопав щось велике.
— Ти просто знаєш?
— Зрозумій, Франс ніколи не був параноїком. Навіть якщо взяти до уваги те, над чим він працював. Але нині професор замкнувся у своєму будинку і майже не виходить звідти. Балдер неначе боїться, хоч узагалі він не з лякливих. Він завжди був упертий і йшов до мети пробоєм.
— І він працював над комп’ютерними іграми? — уточнив Блумквіст, не приховуючи скепсису.
— Ну… він знав, що ми всі фанати ігор, і вважав, що нам краще працювати з тими речами, які до вподоби. А його програми штучного інтелекту підходили й до цієї справи. Це були ідеальні експериментальні умови, і ми домоглися фантастичних результатів. Ми зорали цілину. От тільки…
— Ближче до справи, Лінусе.
— Річ у тому, що Балдер і його юристи написали заяву для одержання патенту на найінноваційніші частини технології, і тут нас уперше взяв шок. Якийсь російський інженер з «Тругеймсу» трохи раніше написав аналогічну заяву й заблокував наш патент. Навряд чи це трапилося випадково. Але це не мало значення, бо патент був лише паперовим тигром. Нас цікавило, як, у дідька, вони пронюхали про наші розробки. Франсові ми довіряли беззастережно, тож дійшли тільки одного можливого висновку: нас гакнули, хоч засоби безпеки були надійні.
— І тоді ви зв’язалися з СЕПО й Радіотехнічним центром?
— Не зразу. Балдер не дуже любить людей у краватках, які працюють з дев’ятої до п’ятої. Він віддає перевагу одержимим ідіотам, що сидять за комп’ютерами ніч у ніч, і тому розшукав якусь причмелену гакерку, — не знаю, де він з нею познайомився, — і та відразу сказала, що нас зламали. Особливої довіри ця дівчина не викликала. До себе на фірму я б її не взяв, коли розумієш, що я маю на увазі. Можливо, вона просто верзла дурниці. Та головне, що її висновки потім підтвердили люди з Радіотехнічного центру.