— Можливі ураганні вітри, — сказав Амір.
— Це добре, — відповів Мікаел, що пустив попередні слова розмовника повз вуха.
— Добре?
— Так… ну… така погода — це краще, аніж ніякої.
— Мабуть. Але що з тобою? Ти якийсь розбитий. Невдала зустріч?
— Та ні, все було чудово.
— Одначе ти почув щось таке, що тебе приголомшило, так?
— Не зовсім так. Просто тепер у мене в житті все якось плутано… Я от розмірковую, чи не покинути «Міленіум».
— Я думав, що ти з цим журналом — одне ціле.
— Я теж так думав. Та, гадаю, все минає. На все свій час.
— Мабуть, так, — погодився Амір. — Мій старий батько примовляв, що навіть вічність має свій кінець.
— Що він під цим мав на увазі?
— Думаю, він казав про вічну любов. Невдовзі по тому він покинув мою матір.
Мікаел пирхнув.
— Мені й самому не дуже щастило з вічною любов’ю. З другого боку…
— Так, Мікаеле?
— …я знав колись одну жінку, та вона вже досить давно зникла з мого життя.
— Тяжко.
— Ну, так. Але недавно я почув про неї звістку, принаймні я так думаю, і, можливо, тому в мене такий дивний вигляд.
— Розумію.
— Час мені, певно, додому. Скільки з мене?
— Розрахуємося згодом.
— Чудово. Бувай, Аміре, — сказав Блумквіст.
Проминувши завсідників, що кинули йому кілька нових несподіваних коментарів, Мікаел ступив назустріч бурі.
Відчуття були такі, наче він, Блумквіст, на порозі смерті. Пориви вітру проймали все тіло, але Мікаел якийсь час на них не зважав. Він трохи постояв на місці, згадуючи минуле, а потім повільно побрів додому. Чомусь йому ніяк не вдавалося відімкнути двері, тож довелося добряче попомучитися з ключем. Удома він скинув черевики, сів за комп’ютер і почав шукати інформацію про Франса Балдера.
Одначе зосередитися ніяк не вдавалося, і замість цього він укотре спитав себе: куди ж вона могла подітися? Крім відомостей, здобутих від її колишнього роботодавця Драгана Арманського, Мікаел не чув про неї ні слова, наче вона крізь землю пішла. І хоч вони жили, по суті, в одному районі міста, він навіть мелькома її не бачив.
Звісно, до Брандела того дня міг приходити хтось інший. Це можливо, але малоймовірно. Хто ще, крім Лісбет Саландер, отак може завалюватися до людей? Ні, тільки Лісбет. А Піппі… як це на неї схоже!
На дверях її квартири на вулиці Фіскарґатан написано: «V. Kulla».[8] Блумквіст чудово розумів, чому вона не називає свого справжнього імені. Воно було пов’язане чи не з найгучнішим судовим процесом у країні, тож привертало до себе велику увагу.
Власне кажучи, ця дівчина вже не вперше розчиняється в повітрі. З того самого дня, коли він прийшов до неї в квартиру на Лундаґатані й дав їй прочухана за те, що вона написала про нього дуже докладний звіт. Вони ніколи не розлучалися так надовго, і це здавалося йому дещо дивним. Адже Лісбет усе-таки його… та хто, в біса, вона йому?
Навряд чи друг. З друзями він зустрічається час від часу. Друзі просто так не зникають. Друзі не подають звісток, зламуючи ваші комп’ютери. Проте він відчував зв’язок з Лісбет і передусім, ніде правди діти, хвилювався за неї. Її колишній опікун Голґер Палмґрен полюбляв казати, що Лісбет Саландер завжди може дати раду будь-яким труднощам. Попри її жахливе дитинство, а може, саме через нього вона була збіса живуча, і в цьому таки щось є.
Однак щодо дівчини з таким минулим і її вмінням наживати собі ворогів годі бути впевненим у чомусь. Можливо, вона справді пішла блудними дорогами, як натякав Драган Арманський, коли вони з Мікаелом разом обідали в «Ґондолені» півроку тому. Це було навесні, в суботу, і Драган наполіг на тому, щоб самому заплатити за пиво, шнапс і все інше. Вони нібито зустрічались, як двоє давніх друзів, та не було жодного сумніву: Арманському хотілося поговорити саме про Лісбет і за допомогою кількох склянок віддатися сентиментальності.
Арманський серед іншого розповів, що його фірма «Мілтон сек’юриті» встановила індивідуальні засоби оповіщення в притулку для старих у Геґдалені. Хороше обладнання, як він сказав.
Але навіть найліпша в світі апаратура не допоможе, якщо зникає електропостачання й ніхто не вживає належних заходів, а вийшло саме так. Якось пізно ввечері в будинку пропала електрика, а вночі старенька пані на ім’я Рут Окерман упала й зламала стегнову кістку. Цілу годину вона лежала й натискала кнопку тривоги, та все дарма. До ранку стан Рут наблизився до критичного. Якраз тоді газети зосередилися на темі недбалості в закладах, де доглядають людей похилого віку, тож інцидент набув широкого розголосу.