Ганні Балдер треба було дещо купити. У холодильнику — порожньо. До того ж Лассе може от-от повернутися додому і навряд чи зрадіє, що нема й пляшки пива, не те що поїсти. Проте погода була жахлива, тож вона все відкладала свій похід до крамниці, сидячи на кухні й курячи, дарма що це шкодило її шкірі й узагалі всьому організмові.
Вона знову й знову переглядала контакти у своєму телефоні, сподіваючись натрапити на якесь нове ім’я. Але, певна річ, там були тільки ті, хто вже від неї добряче втомився. Усупереч здоровому глуздові, вона зателефонувала Мії. Мія була її агенткою. Якийсь час вони дуже близько приятелювали і мріяли завоювати світ разом. А тепер Ганна зробилася для Мії муками сумління, і та вже втратила лік її вибаченням. «Для актриси нелегко старіти… ля-ля-ля… льо-льо-льо…» Це було нестерпно. Чому б просто не сказати: «Ганно, ти маєш страшний вигляд. Публіка тебе більше не любить»?
Однак Мія не відповідала, і це, певно, було на краще. Така розмова не втішила б жодну з них. Ганна не стрималася й заглянула до Авґустової кімнати. Її огорнуло відчуття пекучої втрати, яке допомогло їй зрозуміти: вона провалила найважливішу справу свого життя — материнство. Якимось химерним чином жалість до себе дала їй розраду, і вона вже була замислилася, чи не сходити все-таки по пиво. Аж тут задзвонив телефон.
То був Франс. Вона скривилася, подумавши, що цілий день поривалась, та так і не наважилася йому зателефонувати й сказати, що хоче забрати Авґуста назад. І не тільки тому, що вона сумувала за хлопчиком, і не через думку, що синові було б краще з нею. Просто їй хотілося уникнути катастрофи.
Лассе хоче знову одержувати аліменти, і лише самому Богові відомо, що може статися, подумала вона, як він з’явиться в Салтшебаден і заявить про свої права. Ану ж він силоміць витягне Авґуста з дому, не на жарт його налякавши, і поб’є Франса мало не до смерті? Вона мусить попередити колишнього чоловіка. Відповівши на дзвінок, Ганна спробувала була щось сказати Франсові, проте не могла вставити й слова. Він говорив без упину, розповідаючи якусь чудну історію, що видавалася йому абсолютно фантастичною й цілком дивовижною, і все в такому дусі.
— Вибач, Франсе, я не розумію. Про що ти кажеш? — запитала вона.
— Авґуст — савант. Він геній.
— Ти з глузду з’їхав?
— Навпаки, моя мила, я нарешті прозрів. Ти мусиш приїхати сюди. Так, справді, негайно! Гадаю, це єдиний вихід. Інакше не зрозумієш. Таксі я оплачу. Обіцяю, ти будеш приголомшена. Він має, певно, фотографічну пам’ять, розумієш? І якимсь незрозумілим чином він самотужки опанував усі секрети малювання перспективи. Це так гарно, Ганно, так точно! Він так сяє, наче з якогось іншого світу.
— Що сяє?
— Його світлофор. Ти що, не слухаєш? Світлофор. Ми повз нього проходили одного вечора. Він намалював цілу серію ідеальних малюнків. Навіть більш ніж ідеальних…
— Більш ніж?..
— Ну, як тобі пояснити? Ганно, він не просто його скопіював, не тільки точно його змалював, а й додав якогось художнього виміру. У його роботі така проникливість і, хоч як парадоксально, щось математичне, ніби він розуміється на аксонометрії.
— Аксо…
— Пусте! Ти мусиш приїхати й побачити, — сказав він, і Ганна поступово почала розуміти.
Неждано-негадано Авґуст почав малювати, немов віртуоз. Принаймні так стверджував Франс, і це було б, звичайно, чудово, якби виявилося правдою. Але Ганна зовсім цьому не зраділа і спочатку не могла зрозуміти чому. Аж тут до неї дійшло — бо це все відбулось у Франса. Хлопчик жив з нею й Лассе багато років, і нічого особливого з ним не траплялося. Він просто сидів з пазлами, будував щось із кубиків і, не кажучи й слова, бився час від часу в жахливих нападах та пронизливо кричав, кидаючись на всі боки. І от тобі штука! Кілька тижнів у татуся — і син став генієм.
Це вже занадто. Не те щоб вона не була рада за Авґуста. Просто її це зачепило за живе. А найгірше — вона не так уже й здивувалася, хоч, за логікою речей, мала б. Навпаки, вона ніби все прочувала — не саме те, що хлопчик годен ідеально зображати світлофори, а що він має приховані здібності.
Вона розуміла це з його очей, з погляду, що у хвилини збудження, здавалося, реєстрував кожну маленьку деталь навколишнього світу. Вона вгадувала це й по тому, як хлопчик слухав своїх учителів, як нервово гортав куплені для нього підручники математики, а найбільше по його числах. Ганна не бачила нічого дивнішого за синові числа. Авґуст годинами писав серії незбагненно великих чисел, і вона щиро намагалася розгадати їх, принаймні вловити в них бодай якийсь сенс. Проте, хоч як вона силкувалася, розібратись їй так і не вдалося, і тепер їй здавалося, що вона не помітила в тих числах чогось важливого. Либонь, вона була надто засмучена й замкнена в собі, щоб зрозуміти, що робиться в синовій голові.