Та насамперед вона полювала. Полювала саме з того часу, коли одного ранку прокинулася від сну про кулак, що невтомно вибивав ритм по матраці в старій кімнаті на Лундаґатані. І ніхто не назвав би це полювання легким. Її супротивники ховалися за димовими завісами, і тому, зокрема, Лісбет Саландер останнім часом була незвичайно гостра й дошкульна на язик. Вона немовби випускала якийсь новий морок і, крім здоровенного крикливого тренера з боксу на ім’я Обінце й двох-трьох коханців та коханок, майже ні з ким не спілкувалася. Лісбет більше, ніж будь-коли, скидалася на ходячу проблему: волосся скуйовджене, погляд похмурий… І навіть якщо вона іноді намагалася розмовляти люб’язно, то її терпіння вистачало ненадовго.
Вона або казала правду, або мовчала, а її квартира тут, на Фіскарґатані… ну, то окрема історія. У ній запросто могла б жити сім’я з сімома дітьми, та за довгі роки Лісбет ніяк її не прикрасила й нічого не зробила, щоб тут було затишно. Лише де-не-де, на перший погляд, безладно стояли меблі з «ІКЕА». Тут не було навіть музичного центру. Можливо, почасти тому, що на музиці Лісбет не розумілася. Вона вбачала більше мелодії в диференціальному рівнянні, ніж у творі Бетховена. Однак Лісбет була багата, немов троль. Украдені в негідника Ганса-Еріка Веннерстрема гроші обернулися на суму, що перевищувала п’ять мільярдів крон. Та її фінансове становище — і це було цілком типово для неї — ніяк не позначилося на її особистості, хіба що усвідомлення власного багатства зробило її ще безстрашнішою. Принаймні останнім часом їй спадали на думку дедалі радикальніші заходи, як от зламати пальці ґвалтівникові й поблукати внутрішньою мережею АНБ.
Але тут вона явно перестаралася, хоч і визнавала скоєне за неодмінне. Кілька днів і ночей Лісбет була цілком захоплена справою і тепер, по її закінченні, стомлено примруживши очі, оглядала два свої робочі столи, розміщені у формі літери Г. Її обладнання складалося з двох комп’ютерів — звичайного й тестового.
На нещодавно куплений тестовий комп’ютер вона встановила копії сервера й операційної системи АНБ. Відтак Лісбет атакувала його спеціально написаною фазинговою програмою, що вишукувала в платформі помилки та вразливі місця, а тоді піддала налагоджувальній, тестовій і чорноскринній атакам. Здобуті результати лягли в основу її вірусу-шпигуна, власного «пацюка», тому вона не могла дозволити собі бути хоч трохи неуважною. Певна річ, тільки ретельно дослідивши систему згори донизу, Лісбет встановила копію сервера в себе вдома. Якби вона почала гратися на реальній платформі, техніки з АНБ це відразу помітили б, і тоді веселощам хутко настав би кінець.
Тепер Лісбет могла працювати день за днем, майже без сну та їжі, а коли й відходила від комп’ютера, то лише щоб трішечки подрімати на дивані чи розігріти в мікрохвилівці піцу. Одне слово, Лісбет пнулася з усієї сили, аж поки їй починали пекти очі. Особливо вона попомучилася зі своїм Zeroday Exploit — програмним продуктом, що вишукував невідомі дослідникам з АНБ вразливі місця й мав, проникнувши всередину, оновлювати її статус. Це було над усяке людське розуміння.
Лісбет написала програму, що давала їй не тільки контроль над системою, а й можливість віддалено керувати всім у внутрішній мережі АНБ, хоч про саму мережу вона знала небагато. І це видавалося найнезвичайнішим.
Однак їй треба було не просто прокрастися всередину. Вона мала зайти у внутрішню мережу АНБ — самодостатній всесвіт, майже не пов’язаний зі звичайним інтернетом. Лісбет, певно, була схожа на підлітка, який з усіх шкільних предметів дістав самі двійки, проте у сфері вихідних кодів комп’ютерних програм та загальних логічних зв’язків її мозок клац, клац — і створив цілком нову досконалу гакерську програму, найсучасніший «троян», що жив власним життям.
Отож вона дістала куплену колись у Берліні карту передплаченого зв’язку оператора «Те-мобайл» і, вставивши її в свій телефон, під’єдналася до інтернету. Мабуть, їй справді було б краще сидіти деінде, в якійсь віддаленій частині світу, перевтілившись, можливо, у свій другий образ — в Ірене Нессер.
Якщо люди зі служби безпеки АНБ досить старанні й тямущі, то зможуть простежити її до базової станції «Теленор» у цьому кварталі. До самісінького кінця їм, правда, годі добратися. Принаймні технологічними засобами. Але все одно вони зможуть підійти досить близько, і це було б з усякого погляду погано. А проте Лісбет визнавала, що працювати вдома ефективніше, і вжила всіх відомих їй запобіжних заходів. Як і більшість гакерів, вона використовувала Tor — мережу, що давала змогу її трафікові загубитися серед тисяч і тисяч користувачів. Одначе вона знала, що навіть Tor не дуже надійний, бо АНБ могла деанонімізувати користувачів системи за допомогою програми Egotistical Giraffe. Тому Лісбет довго працювала над удосконаленням особистої безпеки й тільки тоді перейшла до атаки.