Балдер устоодинадцяте за день глянув на сина. Та це ж ганьба! Раніше він мав Авґуста за дивного й незбагненного хлопчика. Тепер він знову замислився: а може, вони з сином і справді схожі? Коли Франс був юний, лікарі не надто турбувалися діагнозами. У ті дні від людей швидше відмахувалися, називаючи диваками. Він сам, без сумніву, відрізнявся від інших дітей тим, що був надто серйозний і мав незворушний вираз обличчя, тож ніхто на шкільному подвір’ї не вважав його за приємного хлопця. З другого боку, інші діти теж видавалися йому не дуже цікавими, і він шукав утіхи в числах та рівняннях, уникаючи пустих балачок.
Його навряд чи визнали б за аутиста, як Авґуста. Однак нині його напевно вважали б за хворого на синдром Асперґера, і добре це було б чи погано, не мало б значення. Вони з Ганною вірили, що рання діагностика Авґустовоі недуги допоможе їм.
Та це не допомогло. І тільки тепер, коли їхньому синові було вісім, Франс усвідомив, що хлопчик має особливе відчуття математики й тривимірності простору. Як Ганна й Лассе цього не завважили?
Лассе, зрозуміла річ, — покидьок, але ж Ганна з природи чутлива й добра. Франс ніколи не забуде їхньої першої зустрічі. То був святковий вечір на честь Шведської королівської академії інженерних наук у Стокгольмській ратуші. Йому тоді вручили якусь незначну нагороду. Час тягся так довго, і Франс мріяв якнайшвидше дістатися додому, до свого комп’ютера, аж тут підійшла напівзнайома вродлива жінка — його знання у світі зірок були досить обмежені — і заговорила до нього. У глибині душі Балдер, як і раніше, мав себе за розумника зі школи в Тапстремі, на якого дівчата дивилися з презирством. Він не міг утямити, що така жінка, як Ганна, в ньому знайшла. Вона тоді, як згодом з’ясувалося, купалась у славі, досягши вершини своєї кар’єри, проте спокусила його й тієї ночі любилася з ним так, як жодна жінка до неї не любилася. То був, либонь, найщасливіший час у його житті, але… бінарні коди взяли гору над коханням.
Він знищив їхній шлюб роботою. Його місце посів Лассе Вестман, Ганна зробилась як не своя, і Авґуст, певно, теж. Це мало б розлютити Франса, та він знав, що сам в усьому винен. Купив собі свободу, начхав на сина, тож, мабуть, на суді, який розглядав справу про опіку, сказали правду, що мрію про штучне життя він поставив над свого сина. Який же він був бовдур!
Франс дістав ноутбук, розгорнув «Ґуґл» і почав шукати докладнішу інформацію про обдаровання савантів. Він уже замовив багато книжок, зокрема й ґрунтовну працю професора Даролда Трефферта «Острови геніальності», присвячену цій темі. Балдер, як завжди, хотів вивчити все сам до найменших подробиць. Ні один чортів психолог чи педагог не зможе краще за нього розібратися, чого тепер потребує його син. Він знатиме куди більше за багатьох з них.
Франсову увагу привернула історія про дівчинку-аутистку Надю. Історія її життя була описана в книжці Лорни Селф «Надя: незвичайні здібності до малювання в дівчинки-аутистки», а ще в книжці Олівера Сакса «Чоловік, що переплутав дружину з капелюхом». Балдер захоплено читав. Це була бентежна історія, де прозирало багато паралелей. Як і Авґуст, Надя здавалась ідеально здоровою, коли народилася, і тільки згодом її батьки зрозуміли, що з дівчинкою щось не так.
Вона ніяк не починала розмовляти, не дивилася людям у вічі, уникала фізичного контакту й не реагувала на материні репліки чи усмішки. Надя переважно була тиха й замкнута і лише нав’язливо рвала папір на вузенькі смужечки. У шість років вона так само не промовила й слова.
А проте Надя малювала, як Леонардо да Вінчі. Уже в три роки цілком несподівано дівчинка стала зображати коней. На відміну від інших дітей, вона починала не з форми, не з цілого, а навпаки, з якоїсь маленької деталі — з копита, з чобота вершника чи хвоста. Найдивнішим було те, що малювала вона швидко. З приголомшливим, чудернацьким поспіхом вона сполучала разом частини, одну — звідси, другу — звідти, аж поки утворювалось ідеальне ціле — кінь, який скаче собі чи йде. Зі свого досвіду в підлітковому віці Франс знав, що нема нічого складнішого, як намалювати тварину в русі. Хоч як старайся, однаково вийде неприродно та скуто. Треба досягти справжньої майстерності, щоб зобразити рух невимушеним і легким. Надя досягла такої майстерності вже в три роки.