І от Мікаел Блумквіст, сидячи на дивані у вітальні з чашкою капучино, споглядав бурю. Він відчував у тілі виснаження й млявість, аж раптом різко схопився на ноги, — так, ніби враз вирішив опанувати себе й почати щось робити, — узув черевики, одягнув зимове пальто й вийшов з дому. На вулиці було достобіса неприємно.
Сильний крижаний поривчастий вітер з дощем діймав його до кісток, і він поспішив у бік Горнсґатану, що на вигляд був незвично сірим. Весь Седермалм, здавалося, позбувся своїх барв. Жоден бодай малюсенький яскравий осінній листочок не кружляв у повітрі. Схиливши голову й схрестивши руки на грудях, Блумквіст пройшов повз храм Марії Маґдалини до Слуссену, а тоді звернув праворуч на Ґетгатсбаккен і, як завжди, прошмигнувши між бутиком «Монкі» й пабом «Індиго», піднявся на четвертий поверх, де просто над офісом «Грінпісу» містилася редакція журналу. Дійшовши до дверей, він почув якийсь гамір.
Усередині було незвично людно. Крім колективу редакції, тут були головні позаштатні працівники й троє людей із «Сернеру» — двоє консультантів і Левін, який з такої нагоди одягнувся менш формально. Він уже не був схожий на керівника й поводився простіше, підчепивши кілька нових висловів, зокрема запанібратське «’доров».
— ’Доров, Мікке, як воно?
— Це залежить від тебе, — сказав Блумквіст, не бажаючи здаватися непривітним.
Але Мікаел помітив, що це було сприйняте як оголошення війни, тож, сухо кивнувши, він пройшов далі й сів на один зі стільців, розставлених у редакції так, як у невеликих лекторіях.
Уве Левін прокашлявся й нервово поглянув на Блумквіста. Відомий репортер, що видавався у дверях таким завоїстим, був тепер чемно зацікавлений в усьому й не виявляв ніякого бажання заходити в суперечку. Левін, одначе, ніяк не міг заспокоїтися. Колись вони з Блумквістом разом тимчасово працювали в газеті «Експрессен». Писали переважно коротенькі замітки й цілу купу всякого мотлоху. Але потім у пабі мріяли про солідні сенсаційні публікації, годинами базікаючи про те, що ніколи не вдовольнятимуться чимось дрібним і буденним, а завжди доскіпуватимуться до правди. Вони були молоді шанолюби, що прагли всього й одразу. Деколи Уве сумував за тими часами — не за платнею, звісно ж, і не за роботою, і навіть не за гулянками в барах з дівчатами, — ні, він сумував за мріями й енергійністю. Іноді Левін бідкався, що більше не відчуває шаленого бажання змінити суспільство та журналістику й писати так, щоб увесь світ завмирав, а можновладці зіщулювалися. Тож навіть такий відчайдух, як він, чудувався: «Куди зникли мрії?»
Мікке Блумквіст, певна річ, утілив у життя кожну з цих мрій. І не тільки тому, що був автор кількох гучних викривальних статей останніх часів. Просто він писав з тією пристрастю й силою, про які вони вдвох колись фантазували. Блумквіст ніколи не плазував перед урядовцями й не зраджував своїх ідеалів, тоді як сам Уве… Звичайно, але ж успішної кар’єри досяг саме він, чи не так? Левін заробляв тепер разів у десять більше, ніж Блумквіст, і це його неабияк радувало. І що тому Блумквістові дали його сенсаційні викриття, коли він не може собі купити нічого кращого за маленьку хатинку на острові Сандгамн? Боже милостивий! Що та халупа проти його, Левінового, нового будинку в Каннах! Ніщо! Ні, правильний життєвий шлях обрав саме він, Уве Левін.
Замість того щоб гнути спину в різних щоденних газетах, Левін почав працювати в «Сернері» медійним аналітиком, зумівши з часом зав’язати особисті стосунки з самим Гоконом Сернером. Ось що перевернуло його життя й зробило багатим. Тепер під його орудою перебували кілька великих видавництв та каналів, і це його дуже тішило. Він любив владу, гроші й усе з цим пов’язане, але часом усвідомлював, що мріє ще про щось інше, в малих дозах, звичайно, та все ж таки. Уве хотілося, щоб його вважали за видатного публіциста, як Блумквіста, і, либонь, саме тому він так наполягав на купівлі частки «Міленіуму». Сорока на хвості принесла чутку, що журнал переживає не найкращі часи і що головна редакторка Еріка Берґер, в яку Уве завжди був таємно закоханий, хоче зберегти на посадах двох нещодавно взятих працівників — Софі Мелкер та Еміля Ґрандена, а без свіжих інвестицій це неможливо.
Отож Левін угледів несподівану можливість купити одне з найпрестижніших видань Швеції. Проте керівництво «Сернеру», м’яко кажучи, не виявляло особливого ентузіазму з цього приводу. Навпаки, люди почали шепотітися, що «Міленіум» старомодний, схильний до лівацької орієнтації й має тенденцію конфліктувати з важливими рекламодавцями та бізнесовими партнерами. Цей задум зійшов би нанівець, якби Левін не почав усіх пристрасно переконувати. Уве стверджував, що інвестування в «Міленіум» треба розглядати в ширшому контексті: незначні вкладення не дадуть їм величезних прибутків, натомість вони матимуть щось набагато більше — довіру. Тепер, після всіх скорочень і кровопускань, репутація «Сернеру» точно не була його головним активом. Купівля «Міленіуму» стала б видимою ознакою того, що концерн так чи інакше цікавиться журналістикою і дбає про свободу слова, навіть якщо це й неправда. Правління «Сернеру» могло пристати на такий тактичний хід, тож Левін домігся свого. Досить довго ситуація здавалася виграшною для всіх сторін.