Напевно, тоді все й сталося. Певно, саме тієї миті щось пішло не так, тієї миті, коли я припинила вважати нас парою, а почала думати про нас як про родину; і після того, тільки-но ця картинка з’явилася в моїй уяві, нас двох уже ніколи не було достатньо. Невже саме тоді Том почав дивитися на мене по-іншому, його зневіра була дзеркальним відображенням моєї власної? Після всього того, чим він поступився заради мене, заради того, щоб ми були разом, я дозволила йому вважати, що його самого вже недостатньо.
Я дозволяю собі рюмсати до самого Норткота, потім зосереджуюся, витираю очі, починаю писати на зворотному боці листа Кеті про виселення перелік того, що маю сьогодні зробити, куди завітати:
Голборнська бібліотека.
Лист мамі.
Лист Мартинові електронною поштою, запитати рекомендацію?
Дізнатися про зустрічі анонімних алкоголіків — у центрі Лондона / в Ешбері.
Зізнатися Кеті про роботу?
Коли потяг зупиняється на семафорі, здіймаю голову, бачу Джейсона на веранді, він дивиться у бік колій. У мене складається враження, ніби він дивиться саме на мене, й мене охоплює найдивніше відчуття — здається, що він уже раніше на мене так дивився; здається, що він насправді мене бачив раніше. Я уявляю, що він посміхається мені, з незрозумілих причин це мене лякає.
Він відвертається, потяг рушає далі.
Я сиджу в лікарні університетського коледжу, у травмпункті. Потрапила під колеса таксі, коли перетинала Ґрейс-Інн-роуд. Я була твереза немов скло, хоча в доволі ошалілому, навіть панічному стані. Над правим оком у мене залишається шрам довжиною три сантиметри, який зашив надзвичайно привабливий молодший лікар, на жаль, надто заклопотаний та безцеремонний. Коли він закінчує шити, помічає ґулю у мене на потилиці.
— То несвіжа, — промовляю я.
— А виглядає ніби отримана нещодавно, — озивається він.
— Так, але не сьогодні.
— Як на війні, так?
— Я стукнулася, коли сідала в автівку.
Він кілька секунд оглядає мою голову, а потім говорить:
— Невже? — Він стає навпроти мене, дивиться в очі. — Узагалі не схоже. Таке враження, що хтось вас чимось важким ударив, — робить він висновок, я холодію. Пригадую, як пригиналася, щоб ухилитися від удару, підіймала руки. Невже це справжні спогади? Лікар знов підходить до мене, ретельніше оглядає рану. — Чимось гострим, зазубленим… на кшталт…
— Ні, - заперечую я. — Стукнулася в автівці. Коли сідала. — Я намагаюся переконати його, так само, як себе.
— Гаразд. — Він посміхається, знов відступає, трохи присідає, щоб наші очі опинилася на одному рівні. — З вами все добре… — він дивиться у записи, — Рейчел?
— Так.
Він доволі довго дивиться на мене — він мені не вірить. Він стурбований. Напевно, вважає мене жінкою, яка потерпає від домашнього насильства.
— Добре. Я трохи її промию, бо виглядає жахливо. Я можу комусь зателефонувати з ваших рідних? Чоловікові?
— Я розлучена, — зізнаюся я.
— Комусь ще? — Плювати він хотів на моє розлучення.
— Моїй подрузі, будь ласка. Вона через мене хвилюватиметься. — Я даю йому номер Кеті. Вона зовсім не стане через мене хвилюватися — я навіть додому ще не запізнююсь, — але я сподіваюся, що новина про те, що я потрапила під таксі, викличе в неї співчуття, тож вона пробачить мені за те, що сталося вчора. Напевно, вона подумає, що мене збили через те, що я була нетверезою. Цікаво, чи можу я просити лікаря зробити аналіз крові чи ще якимсь чином перевірити, щоб я мала для неї докази власної тверезості. Я посміхаюся лікареві, але він не дивиться на мене, щось пише. Хай там як — безглузда думка.
Сама винна, водій таксі ні до чого. Сама ступила прямо під колеса — відверто кажучи, вибігла на проїжджу частину просто перед автівкою. Не знаю, про що думала, коли бігла. Узагалі ні про що, припускаю, що про себе в останню чергу. Розмірковувала про Джесс. Яка насправді виявилася не Джесс, а Меґан Гіпвелл, і вона зникла.
Я завітала до бібліотеки на Теобальд-роуд. Тільки-но відправила мамі електронного листа (не стала розповідати їй про щось важливе, такий собі пробний шар, щоб перевірити, наскільки в неї міцні материнські почуття до мене) через власний акаунт в «Yahoo».
На сторінці завантаження «Yahoo» було кілька новин, якось прив’язаних до вашого поштового індексу — одному богові відомо, звідки вони знають, де я мешкаю, проте вони знають мій індекс. І там на сторінці була її фотографія, Джесс, моєї Джесс, ідеальної білявки, а поряд заголовок, що повідомляв: «Пішла з дому та не повернулася жінка з Вітні».
Спершу я була невпевнена. Схоже на неї, саме так я собі її і уявляла, проте сумнівалася. Потім прочитала статтю, побачила назву вулиці і все зрозуміла.
«Поліція Бакінгемшира занепокоєна життям та здоров’ям зниклої двадцятидев’ятирічної жінки, Меґан Гіпвелл, яка мешкає на Бленгейм-роуд. Востаннє місіс Гіпвелл бачив її чоловік, Скотт Гіпвелл, у суботу ввечері, коли вона пішла з дому, де мешкало подружжя, навідатися до подруги приблизно о сьомій. „Вона не могла просто так зникнути“, - заявив містер Гіпвелл. Жінка була вдягнена в джинси та червону футболку. Зріст — 160 см, худорлявої статури, біляве волосся, блакитні очі. Той, хто володіє будь-якою інформацією про місіс Гіпвелл, зверніться до поліції Бакінгемшира».
Вона зникла. Джесс зникла. Меґан зникла. Її не бачили від суботи. Я пошукала в Інтернеті — новина з’явилася у «Вітні Арґус», але жодних подробиць. Я пригадала, як бачила сьогодні вранці Джейсона-Скотта, коли він стояв на веранді, дивився на мене й посміхався. Я схопила сумочку, підвелася, кинулася геть з бібліотеки, прямо на дорогу, під колеса чорного таксі.
— Рейчел! Рейчел! — Красень лікар намагався привернути мою увагу. — По вас приїхала подруга.
Мeґан
Четвер, 10 січня 2013 року
Іноді мені взагалі нікуди не хочеться ходити, вважаю, що була б щасливою, якби ніколи й носа не казала з дому. Мені навіть роботи не бракує. Лише хочу залишатися в теплі та спокої на своєму власному небі, поряд зі Скоттом, і щоб ніхто мене не чіпав.
Коли темно, холодно, брудно, погода стає в нагоді. Коли цілими тижнями дощить — ллє холодний лютий дощ стіною, до того ж між дерев завиває вітер, настільки голосно, що в ньому потопає грохот потягів. Я не чую, як стукають колеса, спокушають мене, манять кудись поїхати.
Сьогодні я не бажаю нікуди йти, не хочу нікуди бігти, навіть не хочу прогулятися. Волію залишатися тут, сховатися вдома з чоловіком, дивитися телевізор, ласувати морозивом, після того я зателефоную йому, щоб повертався додому раніше, щоб ми змогли зайнятися сексом ще серед білого дня.
Пізніше, звичайно, я вийду на вулицю, оскільки цього дня в мене зустріч із Камалем. Останнім часом ми розмовляли з ним про Скотта, про те, де я вчиняю неправильно, де зазнала поразки як дружина. Камаль каже, що я маю знайти спосіб стати щасливою, маю припинити шукати щастя десь на стороні. Він має рацію, я маю зупинитися, знаю, що маю, а потім настає мить і я думаю: чорт забирай, життя надто коротке.
Пригадую той час, коли ми їздили з родиною на свято в Італію, у Санта-Маргерита-Ліґуре, на шкільні великодні канікули. Мені тоді ледь виповнилося п’ятнадцять, я познайомилася на пляжі з хлопцем, набагато старшим за мене — йому, напевно, було років тридцять або навіть трохи за сорок — і він запросив мене наступного дня покататися під вітрилом. Я була не сама, а з Беном, тож його також запросили, проте — він завжди залишався турботливим старшим братом — Бен сказав, що нам не слід їхати, оскільки він не довіряв тому хлопцеві, вважав його нікчемою та наволоччю. Таким, певна річ, він і виявився. Я була не при собі: коли ще нам випаде нагода поплавати Ліґурійським морем на піратському човні? Бен запевняв, що ми матимемо ще не одну таку нагоду, що наше життя буде сповнене пригод. Урешті-решт ми нікуди не поїхали, і того ж літа Бен втратив керування над власним мотоциклом на трасі А10 — тож ми з ним так ніколи під вітрилом не походили.