— А так припустимо? — обхопила його за шию, встала навшпиньки та поцілувала в губи.
— Меґан, — відповів він своїм оксамитовим голосом. — Припини. Я не можу. Припини.
То було так вишукано: такий натиск та напруження, бажання та стримування. Не хотіла, щоб це відчуття зникало, мені конче потрібно було за нього вчепитися.
Я прокинулася рано-вранці, у голові паморочилося від безлічі історій. Тут я не в змозі брехати, коли лежала сама, без сну, в голові прокручувала всі ті можливості, якими б могла скористатися, якби захотіла, тож я встала, вдяглася, пішла на прогулянку. І опинилася тут. Ходила навколо, прокручуючи в голові сценарії: він сказав, вона сказала, спокуса, вивільнення; якби ж тільки я могла на чомусь зупинитися, залишатися на місці, не крутитися! А якщо те, що шукаю, я ніколи не знайду? Якщо знайти це взагалі неможливо?
Наповнюю легені холодним повітрям, кінчики пальців посиніли. Десь у глибині душі я хочу тут лягти, прямо посеред листя — і нехай мене забере холоднеча. Не можу. Час йти.
Коли повертаюся на Бленгейм-роуд, уже майже дев’ята, повертаю за ріг та бачу її, вона крокує назустріч, штовхаючи перед собою візочок. Дитина — вперше — мовчить. Вона дивиться на мене, киває, посміхається однією з тих кволих посмішок, на які я не відповідаю. Зазвичай я вдаю з себе чемну дівчину, тільки не цього ранку — сьогодні я відчуваю себе самою собою. Настрій піднесений, я ледь не підстрибую, тож не можу вдавати з себе люб’язність, навіть якщо б намагалася.
Удень я засинаю. Прокидаюся збуджена, охоплена панікою. Відчуттям провини. Насправді відчуваю провину. Проте не достатньою мірою.
Пригадала, як він пішов від мене вночі, запевняючи в черговий раз, що це востаннє, найостанніший раз, більше подібного не повториться. Він одягався, натягував джинси. Я ніжилася в ліжку та сміялася, бо те саме він казав минулого разу, і напередодні, і ще раніше. Він кинув на мене погляд. Не знаю, як описати: у ньому була не злість, не зневага — у його погляді була засторога.
Мені ніяково. Прогулююся будинком; ніде не можу знайти собі місце, здається, що тут хтось був у той час, коли я спала. Усе на своїх місцях, але в самому будинку відчуваю себе якось інакше: ніби до речей хтось торкався, трохи зрушив їх зі звичайних місць. Коли я ходжу кімнатами, відчуваю, ніби тут ще хтось є, тільки мені на очі не трапляється. Тричі перевіряю двері на веранду, але вони замкнені. Не можу дочекатися, коли Скотт повернеться додому. Він мені потрібен.
Рейчел
Вівторок, 16 липня 2013 року
Я у ранковому потягу, проте прямую не до Лондона. Натомість збираюся зійти у Вітні. Сподіваюся, коли опинюся на місці, моя пам’ять повернеться: опинюся на вокзалі, усе побачу на власні очі та пригадаю. Я надто великі надії на це покладаю, але більше нічого вдіяти не можу. Не можу зателефонувати Тому. Надто соромно, хай там як, а він висловився ясно. Не бажає мати зі мною нічого спільного.
Меґан досі не знайдено; її вже немає вдома майже три доби, тож історія набула широкого розголосу, опинилася в національних новинах. Повідомлення про зникнення жінки сьогодні вранці з’явилося на сайті «Бі-бі-сі» та на «Мейл-онлайн»; на інших сайтах також зроблено кілька посилань.
Я роздрукувала обидва повідомлення: і з «Бі-бі-сі», і з «Мейл- онлайн»; взяла із собою. З новин я дізналася наступне…
«Меґан зі Скоттом посварилися ввечері в суботу. Сусід повідомив, що чув розмову на підвищених тонах. Скотт визнав: так, вони посварилися, і вважав, що його дружина вирішила заночувати в подруги, Тари Епштейн, яка мешкає в Корлі.
До будинку Тари Меґан так і не дісталася. Тара запевняє, що востаннє бачила Меґан у п’ятницю на заняттях з пілатесу. (Мені відомо, що Меґан займалася пілатесом.) Зі слів міс Епштейн: „Вона здавалася приємною, цілком нормальною. Була в доброму гуморі, говорила про те, що влаштує щось особливе на власне тридцятиріччя, яке святкуватиме наступного місяця“.
Хтось бачив, як Меґан десь о чверть на восьму в суботу ввечері прямувала на вокзал Вітні.
Рідних поблизу вона не має. Батьки померли.
Меґан ніде не працювала. Колись вона мала невеличку художню галерею у Вітні, але минулого року, у квітні, галерея припинила існувати. (Я так і знала, що Меґан має відношення до мистецтва.)
Скотт приватний підприємець — консультант у галузі інформаційних технологій. (Чорт забирай, повірити не можу, що Скотт має відношення до комп’ютерів.)
Меґан зі Скоттом три роки у шлюбі; з січня 2012 року мешкають у цьому будинку на Бленгейм-роуд.
За повідомленням „Дейлі Мейл“, вартість їхнього будинку становить 400 000 фунтів стерлінгів».
Коли читаю статті, розумію, що майже все проти Скотта. І не тільки через сварку, хоча і через неї також; таке життя: коли щось погане трапляється з жінкою, перший підозрюваний у поліції — це чоловік або приятель. Проте в цьому конкретному випадку поліція не володіє повною інформацією. Вони дивляться лише на чоловіка, вочевидь тому, що їм нічого не відомо про коханця.
І може трапитися таке, що я єдина людина, якій відомо про існування цього коханця.
Копирсаюся в сумочці, намагаючись знайти клаптик паперу. На зворотному боці рекламної листівки, яку втиснули з двома пляшками вина, я пишу перелік найбільш припустимих пояснень до зникнення Меґан Гіпвелл:
1. Вона втекла з коханцем, якого відтепер я позначатиму літерою «К».
2. «К» завдав їй шкоди.
3. Скотт завдав їй шкоди.
4. Вона просто кинула чоловіка та поїхала жити в інше місто.
5. Хтось інший попри «К» та Скотта завдав їй шкоди.
На мій погляд, найвірогідніша перша версія й четверта — гідний претендент, оскільки Меґан незалежна, норовлива жінка — я в цьому впевнена. І якщо вона закрутила роман, могла б захотіти усамітнитися, щоб у голові прояснилося, могла б? П’ята — менш вірогідна, оскільки вбивство незнайомки не надто поширене явище.
Починає свербіти ґуля на потилиці, а я не можу припинити розмірковувати про сварку в суботу ввечері, яку побачила, або мені здалося, що побачила, або це просто мені наснилося. Коли ми проїжджаємо повз будинок Меґан та Скотта, я здіймаю голову. Відчуваю, як кров пульсує у скронях. Відчуваю збудження. Страх. Вікна будинку номер двадцять три, що віддзеркалюють ранкові сонячні промені, схожі на незрячі очі.
Тільки-но я влаштувалась у вагоні, дзеленчить телефон. Кеті. Нехай залишає повідомлення на голосову пошту.
Вона залишає повідомлення: «Привіт, Рейчел. Телефоную, щоб переконатися, що з тобою все гаразд. — Вона хвилюється за мене через той випадок з таксі. — Я лише хотіла сказати, що мені шкода, ну, ти розумієш, за вчорашнє. Що я наполягала на тому, щоб ти з’їжджала. Не слід було. Я перенервувалася. Можеш залишатися скільки завгодно. — Тривала пауза, і вона продовжує. — Передзвони мені, добре? І одразу ж повертайся додому, Рейч, не заходь до бару».
Я і не збираюся. Мені кортіло випити в обід; відчайдушно хотілося випити після того, що трапилося сьогодні вранці у Вітні. Однак я й краплини до рота не взяла, оскільки потрібна була твереза голова. Уже давно я настільки не потребувала ясної голови.
Сьогодні видався такий дивний ранок, моя подорож до Вітні. Відчувала, ніби не була там цілу вічність, хоча насправді минуло лише кілька днів. Хоча цілком імовірно, що то було інше місце, інший вокзал в іншому місті. І я була іншою людиною до того вечора, коли попрямувала сюди в суботу. Сьогодні я твереза та рішуча, гіперчутлива до звуків, світла, страху відкриття.
Я — правопорушниця. Саме так я відчувала себе сьогодні вранці, тому що тепер то їхня територія, Тома з Анною та Скотта з Меґан. Я — стороння людина. Мені тут не місце, проте все тут таке знайоме. Спускаюся бетонними сходами на вокзалі, повз газетний кіоск, прямо на Роузберрі-авеню, півкварталу до перехрестя у формі літери «Т», праворуч в арку, яка веде до вогкого підземного переходу під залізничними коліями, потім ліворуч на Бленгейм-роуд — вузьку, засаджену деревами вулицю, по обидві боки якої розташовані чепурні вікторіанські тераси. Таке відчуття, ніби повернулася додому: і не просто додому, а до місця, де минуло дитинство, до будинку, який покинула цілу вічність тому. Усе таке знайоме, коли здіймаєшся сходами й достеменно знаєш, яка мостина заскрипить.