Джесс, зважаючи на зухвалі написи на одязі, кеди фірми «Конверс», вроду та манеру триматися, працює в індустрії моди. Або займається музикою, або рекламою — можливо, вона стиліст чи фотограф. До того ж непогано малює — має певні здібності. Тепер я бачу її в кімнаті для гостей нагорі, реве музика, вікна відчинені, у руках вона тримає пензель, біля стіни величезне полотно. Вона працюватиме до опівночі; Джейсону відомо, що краще її не турбувати, коли вона пише картини.
Певна річ, насправді я не бачу її. Достеменно не знаю, чи вміє вона малювати, чи гарно Джейсон сміється, чи гарні у Джесс вилиці. З такої відстані розгледіти худорляву статуру неможливо, і сміху Джейсона я ніколи не чула. Жодного разу не бачила їх зблизька. Коли мешкала в будинку за чотири будинки від їхнього, вони там ще не жили. Вони тут оселилися вже після того, як я звідти поїхала два роки тому. І мені невідомо, коли саме. Мені здається, я почала помічати їх десь рік тому, і, врешті-решт, сплинули місяці й вони стали для мене чимось важливим.
І їхні імена мені невідомі, тож я мала сама дати їм імена. Джейсон — бо він вродливий тією вродою, притаманною акторам британських фільмів, не такий, як Джонні Депп або Бред Пітт, а скоріше, як Колін Ферт або Джейсон Айзекс. А Джесс — лише співзвучно з Джейсоном. До того ж це ім’я їй личить. Таке саме красиве та безтурботне, як вона. Вони підходять одне одному, зліплені з одного тіста. І одразу видно, які вони щасливі. Вони такі самі щасливі, як колись була я. Вони — то ми з Томом п’ять років тому. Вони — те, що я втратила. Те, чим я завжди мріяла бути.
Моя сорочка незручно вузька, на грудях плями від вишневих кісточок, ґудзики ледь не відриваються, під пахвами вологі, липкі кола. Очі та горло сверблять. Сьогодні ввечері я не надто прагну, щоб потяг плентався довше, хочу скоріше опинитися вдома, роздягнутися, встати під душ і залишатися там, де мене ніхто не бачить.
Дивлюсь на чоловіка навпроти. Він мій одноліток, років із 35, із темним волоссям, посивілим на скронях. Бліда шкіра. На ньому костюм, але піджак він скинув та повісив на сидіння поруч із собою. Перед ним відкритий тоненький сучасний ноутбук. Друкує він повільно. На правому зап’ясті срібний годинник з великим циферблатом — виглядає дорого, мабуть, фірми «Брейтлінґ». Він задумливо пожовує внутрішню поверхню щоки. Певно, нервується. Або глибоко замислився. Друкує важливе повідомлення якомусь колезі в нью-йоркському офісі або ретельно добирає слова для останнього прощального листа своїй дівчині. Несподівано він підводить очі, наші погляди зустрічаються; він оглядає спершу мене, потім пляшку вина на столі переді мною. І відводить очі. І лише завдяки його стиснутим губам можна здогадатися про його огиду. Він уважає мене огидною.
Я зовсім не схожа на ту дівчину, якою була раніше. Більше я не викликаю бажання, у певному сенсі я збиваю з пантелику. І річ не в тім, що я погладшала, чи в тім, що моє обличчя набрякло через пияцтво та брак сну. Здається, люди бачать, що я щось утратила, це написано в мене на обличчі, помітно в манері триматися, рухатися.
Якось ввечері минулого тижня я вийшла з кімнати принести склянку води й підслухала розмову Кеті з Демієном, її приятелем, що сиділи у вітальні. Я зупинилася на порозі та прислухалася.
— Вона дуже самотня, — говорила Кеті, - я по-справжньому через неї непокоюся. Вона постійно сама — її самотність ніхто не розрадить. — А потім вона додала: — У тебе немає якогось приятеля з роботи? Або з регбі-клубу?
А Демієн відповів:
— Для Рейчел? Не сміши мене, Кеті! Не впевнений, що в мене є такі знайомі відчайдухи.
Четвер, 11 липня 2013 року
Я мацаю пластир у себе на лобі. Вологий, намок, коли я мила сьогодні вранці філіжанку з-під кави. Пластир здається брудним, вологим і холодним, хоча ще зранку був чистим. Не хочу його відривати, бо надто глибокий поріз. Кеті вдома не було, коли я повернулася, тому я пішла до бару, де продають спиртне із собою, та придбала дві пляшки вина. Випила першу, а потім, скориставшись тим, що Кеті немає вдома, вирішила приготувати собі біфштекс із салатом із зеленню із соусом із червоної цибулі. Здорова, корисна їжа. Напевно, я пішла до ванної кімнаті, щоб там прибрати, а потім трохи прикорхнула й зовсім забула про свої наміри, тому що прокинулася я десь о десятій і почула розмову Кеті та Демієна: він ображався, дивувався, як я насмілилася залишити кухню в такому жалюгідному стані. Кеті пішла нагору, до мене в спальню, тихенько постукала у двері, трохи прочинила. Просунула голову, поцікавилася, як я почуваюся. Я вибачилася, хоча й не знала достеменно, за що вибачаюся. Вона відповіла, що нічого страшного, але чи не проти я прибрати за собою? На дошці для нарізання плями крові, вся кухня смердить сирим м’ясом, біфштекс досі лежить на кухонному столі, аж посірів. Демієн навіть не привітався, лише похитав головою, коли мене побачив, і пішов нагору, до спальні Кеті.
Коли обидва полягали спати, пригадала, що другу пляшку я не відкорковувала, тому відкрила її. Сіла на диван, дивилася телевізор, прикрутивши звук так, щоб вони не чули. Навіть не пам’ятаю, що дивилася, але водночас відчувала себе самотньою, чи щасливою, чи ще якоюсь, бо дуже хотіла з кимось побалакати. Певно, мені настільки кортіло з кимось побалакати й зателефонувати було ніґкому — за винятком Тома.
І зараз Том є єдиною людиною, з якою я волію спілкуватися. Журнал дзвінків у моєму телефоні свідчить про те, що я телефонувала йому чотири рази: 11:02, 11:12, 11:54, 12:09. Судячи з тривалості дзвінків, я залишила два повідомлення. Але я пам’ятаю, як залишила тільки перше; гадаю, я просила його мені зателефонувати. Напевно, усе, що я наговорила в обох повідомленнях, не так уже погано.
Потяг здригнувся, зупиняючись на червоний сигнал. Я підводжу голову. Джесс сидить у дворі, п’є каву. Її ноги лежать на столі, голову вона відкинула, ніжиться в сонячних променях. За її спиною я бачу тінь, хтось рухається: Джейсон. Мені кортить на нього подивитися, поглянути на його вродливе обличчя. Хочу, щоб він теж вийшов на вулицю, встав за її спиною, як він робить зазвичай, поцілував у потилицю.
Він не виходить, її голова падає на груди. Якісь дивні у неї сьогодні рухи: вона здається більш важкою, пригніченою. Мені хочеться, щоб Джейсон вийшов до дружини, але потяг штовхає вперед, а Джейсона ніде не видно. Джесс сама. А зараз, навіть попри власне бажання, я дивлюсь прямо на свій будинок і не можу очей відвести. Скляні двері надвір відчинені, сонячне світло струменить на кухню. Не можу сказати впевнено, насправді не можу, чи то побачила на власні очі, чи то мені примарилося — але вона там, біля зливальні, миє посуд? А на дитячому стільці, за столом, сидить маленька дівчинка?
Я заплющую очі, дозволяю темряві поглинути себе, доки відчуття смутку не перетвориться на щось більш болюче: спогади. Я не тільки просила його мені зателефонувати. Зараз я пригадую, що плакала. Зізналася йому, що досі його кохаю і завжди кохала. «Томе, благаю, будь ласка, мені потрібно з тобою поговорити. Мені тебе не вистачає». Ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні.
Я маю це визнати, немає сенсу від цього відмахуватися. Цілий день не знайду собі місця, воно накочуватиме хвилями — сильніше, потім слабше, знов сильніше, потім слабше, живіт крутить від сорому, обличчя червоніє, я міцно заплющую очі, немов можу примусити увесь цей біль зникнути. І цілий день я стану себе запевняти: це не найжахливіше, що могло статися, чи не так? Це не найжахливіший мій учинок. Я ж не впала на вулиці, не накричала на незнайомця. Я не принизила власного чоловіка влітку на пікніку, викрикуючи обра`зи на адресу дружини одного з його приятелів. І ми не звелися битися дома вночі, і я не бігла за ним з ключкою для гольфа, відбиваючи шматки штукатурки в коридорі, куди виходять двері спальні. Я не повернулася на роботу після тригодинної перерви, похитуючись, коли всі на тебе дивляться, а Мартин Майлз підхоплює під руку: «Мені здається, Рейчел, що тобі слід піти додому». Колись я прочитала книжку, яку написала жінка, в минулому — алкоголічка, де вона зобразила, як займалася оральним сексом з двома чоловіками, з якими вона щойно познайомилася в ресторані на одній з багатолюдних центральних вулиць Лондона. Прочитала це та подумала: «Я ще не надто низько скотилася». Це вже поза межами.