У іншому житті я також рано прокидалася, від стукоту потяга о 8:04; розплющувала очі, прислуховувалася до стукоту дощу по шибці. Відчувала його присутність у себе за спиною — такого сплячого, теплого, збудженого. Опісля він прямував за поштою, а я готувала яєчню-бовтанку, ми сідали на кухні, пили чай, на пізній обід ходили до паба, а потім засинали, притиснувшись одне до одного на дивані перед телевізором. Я уявляю, що тепер у нього все інакше: ніяких тобі неспішного сексу по суботах чи яєчні-бовтанки — натомість інші радощі: маленька дівчинка лежить між ним та його дружиною та щось лепече. Вона вчиться говорити, тільки-но «та-то» та «ма-ма» й іншою таємничою мовою, яку розуміють лише батьки.
Біль, суцільний і важкий, влаштувався десь усередині грудей. Не можу дочекатися, доки Кеті піде з дому.
Я збираюся побачитися з Джейсоном.
Увесь день залишалася у власній спальні, очікувала, доки Кеті піде, щоб мати змогу купити випити. А вона все не йшла. Залишилася непохитно сидіти у вітальні: «Трохи надолужу справи». Ближче до вечора мені більше несила терпіти ув’язнення та нудьгу, тож я кажу їй, що вирушаю на прогулянку. Прямую до «Снопа пшениці» — великого паба саме поблизу Гай-стрит — і ковтаю три великих келихи вина. Ще дві склянки віскі «Джек Деніелс». Потім рушила до вокзалу, купила кілька бляшанок джину з тоніком та сіла в потяг.
Я планую побачитися з Джейсоном.
Я не збираюся навідуватися до них, не збираюся завітати та постукати у двері. Нічого подібного. Нічого божевільного. Я хочу лише проїхатися повз його будинок потягом. Більше не маю чим зайнятися, додому повертатися не хочу. Бажаю тільки його побачити. Хочу їх обох побачити.
Не надто слушна думка. Я розумію, що думка не надто слушна.
Але що в цьому поганого?
Поїду до Юстона, а потім цим самим потягом повернуся додому. (Мені подобаються потяги, і що в цьому поганого? Потяги — це чудово.)
Раніше, коли я ще жила власним життям, мріяла про те, що ми з Томом вирушимо у романтичні подорожі потягом. (На нашу п’яту річницю мріяла подорожувати лінією Берджен, а на сорокову — подорожуватимемо Японією у блакитному потягу.)
Заждіть, зараз будемо проїжджати повз їхню оселю.
Яскраво світить сонце, але я бачу погано. (Перед очима двоїться. Заплющую одне око. Ліпше.)
Ось вони! Чи то він? Вони стоять на веранді. Чи це вони? Чи це Джейсон? Невже це Джесс?
Маю наблизитися, нічого не бачу. Хочу до них наблизитися.
Не поїду до Юстона, зійду у Вітні. (Не слід мені виходити у Вітні, надто небезпечно. А якщо мене побачать Том з Анною?)
Я маю намір зійти у Вітні.
Не надто слушна думка.
Насправді погана думка.
Навпроти мене в потягу сидить чоловік, його рудувате волосся змінює колір на імбирний. Він посміхається до мене. Я хочу щось сказати йому, але слова продовжують зникати, випаровуються з язика до того, як в мене з’являється шанс їх промовити. Я відчуваю їх на смак, але не можу сказати, чи то вони солодкі, чи то кислі.
Він мені посміхається або глузує? Не знаю.
Неділя, 14 липня 2013 року
Серцебиття віддається в горлі — голосне та незручне. У роті посушливо, боляче ковтати. Я повертаюся на бік, обличчям до вікна. Фіранки запнуті, але навіть світло, що проникає крізь них, б’є в очі. Підношу руку до обличчя; притискаю пальці до повік, намагаючись стерти цей біль. Нігті чомусь брудні.
Щось негаразд. На мить відчуваю, немов палаю, немов ліжко зникло з-під мого тіла. Минула ніч. Щось відбулося минулої ночі. Поривчасто набираю повітря в легені, сідаю, надто поспішно, серце калатає, у голові тенькає.
Очікую, поки повернеться пам’ять. Іноді доводиться почекати. Іноді спогади миттю з’являються перед очима. А буває, що взагалі нічого не пригадую.
Щось сталося. Щось погане. Сварка. Підвищені голоси. Бійка? Не знаю. Не пам’ятаю. Я пішла до паба, сіла на потяг. Була на вокзалі, була на вулиці. Бленгейм-роуд. Йшла по Бленгейм-роуд.
На мене накочує, мов хвиля — чорна, жахлива хвиля.
Щось сталося. Я точно знаю. Не можу пригадати, але відчуваю. Рот болить ізсередини, ніби я покусала щоки, на язиці металевий присмак крові. Відчуваю запаморочення, нудоту. Мацаю руками волосся, усю голову. Здригаюся. Справа на голові ґуля — болить від найменшого дотику. Волосся все у крові.
Я спіткнулася — ось у чому річ. На сходах на вокзалі Вітні. Невже головою стукнулася? Пригадую, як їхала у потягу, але після — суцільна темрява, порожнеча. Я роблю глибокі вдихи, намагаючись уповільнити серцебиття, заглушити паніку, що здіймається всередині. Думай! Що я зробила? Пішла до паба, сіла в потяг. Там був якийсь чоловік — тепер пригадую, з рудим волоссям. Він посміхався до мене. Здається, він зі мною розмовляв, але я не пам’ятаю, що сказав. Було ще щось, ще якісь спогади з ним пов’язані, але я не можу пригадати, не можу дістати їх із темряви.
Я налякана, але не знаю достеменно через що — тому ще більше жахаюся. Я навіть не знаю, чи є якісь підстави для мого страху. Оглядаю кімнату. На приліжковій тумбочці телефону немає. На підлозі сумка не валяється, не висить на спинці стільця, де я зазвичай її лишаю. Проте вона має десь бути, оскільки я вдома — тож у мене є ключі.
Підводжуся з ліжка. Гола. Мигцем бачу себе у дзеркалі шафи на повний зріст. Руки тремтять. На вилицях сліди від туші, на нижній губі рана. На ногах синці. Мене нудить. Сідаю на ліжко, опускаю голову між колінами, очікуючи, доки мине хвиля нудоти. Підводжуся, хапаю халат, на щілину відчиняю двері спальні. У квартирі панує тиша. З якихось причин мені відомо, що Кеті вдома немає. Вона попереджала мене, що залишається ночувати у Демієна? Таке відчуття, що попереджала, але я не пам’ятаю, коли саме. Перш ніж я пішла? Чи то ми розмовляли з нею пізніше? Я, наскільки спромагаюся, тихо рушаю коридором. Помічаю, що двері кімнати Кеті прочинені. Зазираю до неї в спальню. Ліжко прибране. Є імовірність, що вона вже встала та застелила його, але мені здається, що її вночі вдома не було — відчуваю неабияке полегшення. Якщо вона не ночувала вдома, тож не бачила й не чула, коли я вчора повернулася, а це означає, що їй невідомо про мій кепський вигляд. Це не мало б мене непокоїти, але чомусь непокоїть: сором, який я відчуваю у тій чи іншій ситуації, пропорційний не лише її серйозності, а й кількості людей, які стали її свідками.
На сходах знов відчуваю, як паморочиться в голові, міцно хапаюся за поруччя. Це одне з найстрашніших моїх жахіть (разом із внутрішньою кровотечею, коли, врешті-решт, відмовить моя печінка) — що я впаду зі сходів та зламаю собі шию. Мені хочеться полежати, але спершу потрібно знайти свою сумку, перевірити телефон. Принаймні треба дізнатися, чи не загубила я кредитні картки, маю дізнатися, кому я телефонувала та о котрій годині. Сумку я кинула в передпокої, поряд із вхідними дверима. Джинси та білизна знайшлися поряд зім’ятою купою; навіть зі сходів відчуваю запах сечі. Хапаю сумку, шукаю телефон — дякувати богові, він тут, разом зі жмутом м’ятих двадцяток та закривавлених серветок «Клінекс». Знов накочує нудота, цього разу потяг набагато сильніший; відчуваю присмак жовчі в горлі, кидаюся до ванної кімнаті, але не встигаю — мене нудить прямісінько на килим на сходах.
Мені потрібно лягти. Якщо я не приляжу, знепритомнію, обов’язково впаду. Пізніше приберу за собою.
Піднімаюсь нагору, вмикаю телефон на підзарядку, лягаю в ліжко. Обережно, неспішно здіймаю руки, потім ноги, оглядаю їх. На ногах, прямо над колінами — синці, звичайні синці, які отримуєш, коли на щось натикаєшся — з п’яних очей таке нерідко трапляється. Більше непокоять синці на передпліччі: темні, овальні відбитки, схожі на сліди від пальців. Не обов’язково з ними пов’язане щось погане. У мене і раніш траплялися подібні синці, зазвичай коли я падала, а хтось допомагав мені підвестися. Ґуля на голові болить, проте і її причина може виявитися такою ж безневинною, наприклад, вдарилася головою, коли сідала в автівку. Могла ж я на таксі приїхати додому?
Беру телефон. Там цілих два повідомлення. Перше від Кеті, отримано о п’ятій, вона цікавиться, куди я поділася. Вона збирається залишитися на ніч у Демієна, тож побачимося завтра вранці. Вона сподівається, що я не напиваюся наодинці. Друге — від Тома, отримано о чверть на одинадцяту. Я ледь від страху не впустила телефон, коли почула його голос — він волав: