— Ти де був? — спитав пошепки я.
— Спи давай! — гаркнув він, а потім додав: — Якщо хтось тебе запитає, то я нікуди не ходив. Після дискотеки я прийшов сюди з тобою…
— Але… — Гуд глянув на мене і я замовк.
Він здавався мені якимсь дивним — футболка розірвана, від лівого плеча й аж до грудей світилася дірка, ноги і руки вимащені болотом, а на штанях зелені сліди від трави. Мені кортіло його вдарити, доповнивши образ синцем. Проте я стиснув кулаки і розвернувся у ліжку на інший бік. Тієї ночі я не зміг заснути.
Івано-Франківськ, наші дні
— Цікава історія! — сказала Наталя. — То що тоді трапилося з вашим другом?
— Скажімо так — він вляпався у неприємну ситуацію. Наталю, а ви бували в літніх таборах?
— Лише один раз у ролі вожатої, — відповіла вона мені.
— Ну, тоді ви мали б хоч трохи знати, як поводиться група підлітків без нагляду батьків, — сказав я, посміхаючись. — А тоді ще й часи були інші, ніж тепер. Ми, мов дикі, насолоджувалися тимчасовою свободою… Діти завжди мають себе за богів, а підлітки за дорослих.
— Алкоголь, цигарки, поцілунки з дівчатами? — почала вгадувати вона.
— Такі хлопці, як Гуд, уже вміли бюстгальтери розстібати. Це, як кажуть в американському кіно, називається «другою базою». Того вечора, я здогадувався, він дійшов до третьої або й четвертої…
— Ви маєте на увазі, що того літа він мав секс із Лідою?
— Я точно не знав, що то було і з ким, адже він ретельно приховував деталі тієї ночі. Мені залишалося про все здогадуватися самотужки, — відповів я.
— А як поводилася Ліда після того?
— Її більше не бачив у таборі, — сумно відповів я. — Вранці вона не прийшла на сніданок до їдальні, а після обіду, як сказала одна з її табірних подруг, по неї приїхав батько.
— Ви розмовляли про це з Павлом? — поцікавилася Наталя.
— Так, але вже значно пізніше…
Липень 2016 року
Доки не скінчився дощ, ми так-сяк ховалися під поваленим деревом. Мій телефон розрядився зовсім, і ми думали спробувати зарядити його в машині, але намарно — автомобіль не заводився. Марко вийняв акумулятор зі свого і розклав на пасажирському сидінні підсихати, але надії на воскресіння залитого болотом смартфона практично не було.
Ми сиділи й слухали, як злива барабанить по пошкодженому даху позашляховика й гладкому камінню на березі Дністра, й намагалися опанувати себе. Я трохи тремтів від холоду, і вже хотілося їсти, але піти до великого намету по ковдру чи припаси було дещо лячно.
— Нам потрібно вибиратися звідси… — раптом порушив тишу Марко.
— Згоден, — відповів Павло. — Але до ранку ми тут ув'язнені.
Гуд мав рацію — темрява довкола була така, хоч в око стрель, ще й злива розмивала все довкола, перетворюючи берег та вербові зарості в суцільне в'язке болото.
— Тоді зачекаємо, — запропонував я. — А далі що? Йдемо в село, дзвонимо в поліцію? Чи…
— Чи знайдемо цього психа і розберемося, що тут, в біса, відбувається? — продовжив мою думку Гуд.
— Ну… — протягнув обурено Марко. — Розумніше буде обрати перший варіант. Це ж, бляха, не кіно якесь! Під загрозою наші життя!
— Хіба тобі не цікаво, що відбувається? — спитав я його.
Марко промовчав.
— Брате, нас більшість, — порушив тишу Паша. — Тому буде по-нашому, як ти раніше сам сказав.
— З чого почнемо? — спитав я.
— З могили, — твердо відповів Гуд. — Чекаємо, доки скінчиться дощ. Тоді знайдемо ті бісові ліхтарики, лопату і йдемо копати.
— Я пас! — обурено крикнув Марко. — Ви лише увімкніть свої мізки! У наметі лежить труп Влада. Наш друг мертвий! — він важко дихав.
— Так, він мертвий, — не витримав я. — Але я не хочу бути наступним!
Та Марко ніби не чув мене, продовжуючи істерику:
— Ще й моя машина розбита в друзки, а ви хочете розкопувати могилу на кладовищі посеред ночі?! — якби ми не сиділи в темряві, то бачили б, як Марко увесь почервонів від люті. — Ви повні психи!
— То поховаймо Влада? — запропонував я.
— Тьомо, ти придурок?! — усе не вгавав Марко. — Не можна чіпати місце злочину!
— Справді, не варто чіпати трупа… — додав Паша.
— А хто дізнається про те, що це ми його зарили? — сказав я. — Охолонь. Ти або з нами, або сиди тут і скигли далі.
— Намет весь у крові! — не вгамовувався Марко. — Це місце злочину.
— Спалимо намет, — запропонував я. — Коли розберемося з усім цим лайном.
— Або скажемо, що знайшли купу крові без тіла, — висунув свій варіант Гуд.
— Ви психи… — констатував Марко і вхопився за голову. — Ми потрапимо за ґрати.
— Нас більшість, — сказав я, завершуючи дискусію.
Отже, ми мали божевільний план — поховати тіло Влада, потім розрити могилу Святослава, аби переконатися, що там порожньо. Згодом прочесати навколишню територію і зловити вбивцю. Ніби все.
— А що тоді, як на кладовищі ми знайдемо труп Святослава? — несподівано спитав Марко.
Ми аж здригнулися від цієї думки.
— Та ну… — непевно пробубонів Гуд.
— Якщо так, то вбивця дійсно хтось із нас? — запитав Марко. — Може, це ти, Артеме?
Він дивився на мене впритул. Я не міг бачити, як саме він дивиться, але відчував кожною клітинкою свого тіла, як він свердлить мене, оцінюючи.
— Ти здурів? — спокійно сказав Гуд. — Якщо ми знайдемо тіло рудого, то першим в моєму списку підозрюваних будеш ти.
Я мовчав. Марко заметушився на місці. Листя над його головою почало шарудіти. А Паша продовжив:
— Ти нас сюди привіз, бо твоя баба з цих країв. Ти ж спокійно міг нас сюди заманити. О, — пригадував Гуд. — Саме через тебе розрядився наш останній мобільний… І нарешті, чувак, ти намагаєшся посіяти паніку, — він зробив паузу. — Мені продовжувати?
— Заткнися, — грубо відповів Марко. — Здається, дощ припиняється.
Березень 2016 року
Того року весна наставала дуже повільно. Здавалося, що зима надто міцно вчепилася своїми крижаними пальцями за світ, продовжуючи надсилати мороз і дощі зі снігом. Одного з таких не надто приємних днів я випадково зустрів старого друга.
Я повертався з роботи, кутаючись в куртку й ховаючи голову під капюшоном. З неба сіялася бридка мжичка, а під ногами чавкало в'язке болото. Звертаючи на розі вулиць, біля місцевого хлібного магазину, я наткнувся на чоловіка, який ледь не збив мене з ніг. Коли я підняв погляд з-під навислого краю капюшона, відразу впізнав Марка.
Він спантеличено дивився на мене. Увесь мокрий, аж ніби тремтів від холоду. Він був одягнений у важке чорне пальто, темні брючні штани (на вигляд костюмні) й заляпані болотом низькі черевики.
— Привіт! — радісно скрикнув я. — Скільки літ, скільки зим! — і потягнувся правою рукою до його плеча.
Марко загальмував на кілька секунд, а потім, ніби прокинувшись, затиснув мене у міцних чоловічих обіймах.
Я майже одразу потягнув його до найближчого пивного бару, щоб трохи сховатися від негоди й перекинутися кількома словами. Ми сіли за столом біля вікна й замовили дві кави і по п'ятдесят недорогого коньяку. Я стривожено дивився на синці під його очима та розсипи рідкої сивини на скронях.
— Як ти поживаєш? — спитав його, зазираючи у вічі.
Марко сумно всміхнувся, ковтнув коньяку і аж тоді відповів:
— Матір поховав, — його голос звучав прохолодно. — Учора.
— Співчуваю… — тільки й спромігся сказати я.
— Автомобіль побив, — продовжив він. — Теж учора.
Він прикінчив свою порцію випивки і подав знак офіціанту повторити.
— Зате одружився, — якось нервово засміявся. — Вісім років тому.
У старшій школі Марко вчився у паралельному класі, разом з Владиславом та Лідою. Ми з Павлом належали до класу «А» — розумників з поглибленим знанням іноземної мови, а хлопці вчилися у класі «В». Їхньою фішкою були фізика, хімія та математика.
Пригадую, як ми почали товаришувати. Це був третій клас, другий семестр. Класи молодшої школи розташовані у лівому крилі на першому поверсі зі своїм окремим виходом на шкільне подвір'я. З настанням перерви усі дітлахи вибігали у коридор і знаходили собі різні розваги.