Паша затиснув її у міцні обійми й за мить усе минулося. Її тіло розслабилося й розтіклося в міцних гарячих руках. Хотілося лягти просто тут, у траву серед фіолетової конюшини, пухнастих кульбабок й віковічних смерек. Хотілося згорнутися калачиком та заснути.
— Бачиш, не страшно, — промуркотів Павло й заходився готувати собі наступну дозу.
Коли конопля закінчилася, вони лягли на землю. Спочатку довго-довго розглядали сріблясті сузір'я, ділилися мріями й своїми такими різними захопленнями. А тоді, чого й слід було очікувати, Павло потягнувся вустами до зачарованої небом Ліди і поцілував. Це був довгий і ніжний поцілунок, солодкий, немов стигла черешня.
Гуд пестив її волосся, протягуючи пасмо за пасмом крізь свої пальці. Тоді його рука почала опускатися дедалі нижче — він провів долонею по її тонкій шиї, де намацав пульсуючу артерію під шкірою, тоді спустився ще трохи нижче, до невеличких акуратних грудей.
Коли його пальці пролізли під м'який бавовняний бюстгальтер, Ліда раптом відштовхнула його.
— Мені вже час повертатися, — тремтячим голосом сказала вона. — У нас сувора вожата.
— Ми не закінчили, — майже пошепки відповів Павло й знову наблизився до дівчини.
— Ні… — вона відштовхнула його й спробувала підвестися.
Досі одурманений коноплею й цілком захоплений тілесним бажанням, він схопив Ліду за руку та щосили потягнув до себе. Вона не втрималася й упала. Гуд притиснув її до землі, а сам ліг зверху. Її вуста були міцно стиснуті. Не вагаючись, Павло запустив свою руку під одяг дівчини й почав грубо стискати її груди.
— Мені боляче! — заскиглила Ліда. — Припини!
Але його вже було не спинити. Все ще притискаючи Ліду до землі, Павло опустив руку нижче. Її сукня ніжного молочного кольору непристойно задерлася, оголивши стегна. Павло, наче навіжений, сягнув рукою під спідницю, намацав трусики й почав стягувати їх. Штани розпирало в паху. Збуджений пеніс юнака аж пульсував.
— Припини! — вже голосніше крикнула Ліда.
— Тсс… — просичав він.
Коли його пальці торкнулися м'якого волосся, що з'явилося з-під трусиків, Ліда заверещала, мов поранений звір. Панікуючи, вона щосили смикнула колінами й зуміла вдарити Павла. З несподіванки Гуд послабив натиск і мимоволі відпустив дівчину. Всього на долю секунди, але Ліда скористалася можливістю й виповзла з-під нього.
Все трапилося блискавично. Ось Ліда вже підводиться на рівні ноги й готується втікати до табору, але Паша теж встає і впивається пальцями в її худе плече.
— Ай! — скрикує від раптового болю Ліда і штовхає Гуда.
Він смикається, але не відпускає її. Тоді дівчина щосили штовхає його ще раз і ще раз, доки очманілий й переможений Паша не звільняє її.
Дурман закручував світ довкола у дивовижний вир. Останній поштовх двох тонких, але навдивовижу сильних рук змусив його відступитися.
— Блядь! — усе, що встиг крикнути Павло, коли інерція потягнула його на край берега, а тоді ноги ковзнули вниз.
Заплакана, налякана й присоромлена Ліда мчала геть стежкою, якою вони прийшли сюди понад годину тому. Листя конюшини лоскоче її голі ноги й набивається між пасками босоніжок на пласкій підошві. Усе, що вона встигла побачити — як дрібне каміння з краю берега сиплеться в бурхливу гірську річку й Павло падає разом з камінням униз.
«Я його вбила», — ось така думка вистукувала барабаном в її голові.
Вона не побачила, що останньої миті Павло зумів ухопитися за коріння, що стирчало з крутого берега.
Івано-Франківськ, наші дні
— Господи, ну й козлом був Павло! — шокована історією, Наталя аж почервоніла. Я помітив у її очах натяк на сльози.
Насправді я дізнався цю історію значно раніше, ніж вислухав сповідь Гуда тієї ночі на цвинтарі. Ще у школі, якраз перед початком того літа, яке Ліда не пережила. Одного разу я, Марко та Ліда йшли разом додому зі школи. Дорогою через парк ми сміялися, розповідали по черзі жарти, ділилися планами на канікули… аж тут натрапили на Павла, який затискав на лавочці нашу з ним однокласницю. Вони пристрасно цілувалися, тож нам вдалося пройти повз них непоміченими.
Ліда розридалася, щойно ми відійшли на безпечну відстань. Так раптово, що ми з Марком розгубилися.
«Ти чого?» — спитав Марко й обережно поклав руку їй на плече.
«Нічого…» — відповіла вона, змахуючи блискучі сльози з очей.
Коли ми з нею залишися удвох під під'їздом, де вона мешкала (Марко побіг додому швидше, бо поспішав до репетитора), я спитав у неї ще раз. Спитав те, що мене цікавило найбільше, — що трапилося у таборі «Зіронька»? І я отримав відповідь.
«Обіцяй нікому не розповідати, Артеме»
«Обіцяю! Я мовчатиму, як могила…»
Тоді вона мене поцілувала. Один-єдиний раз за життя — по-дружньому, у щоку. Але я ще довго не міг приборкати свої почуття — шкіра палала вогнем, а серце рвалося з грудей. Мені хотілося, аби вона поцілувала мене у губи, але коли я прийшов до тями, Ліда вже зникла у темряві свого під'їзду.
Липень 2016 року
Павло лежав нерухомо. Очі міцно заплющені, вуста ледь-ледь розтулені і жодної ознаки дихання. Світло мого ліхтарика вихопило жахливу картину — у лобній частині його голови з'явилася велика рана. На місці, де ще хвилину тому росло коротке каштанове волосся, розповзалася плоть. Рубінова кров заливала майже усю праву частину його лиця й збиралася у калюжу під головою.
Я позадкував. Раптом біля ями, в якій я стояв, пролетіла тінь. Так швидко, що я ніяк не міг розгледіти, хто це. Аж тут я відчув гострий біль у потилиці. Вмить ноги стали ватяними, ніби зникли кістки й суглоби, світ почав закручувати швидкий танок перед моїми очима. Мене нудило.
Спробував обернутися і побачив худорлявого чоловіка з великою палицею в руках. Він височів над розритою могилою і, як мені здалося, посміхався. Ні, обличчя я не бачив, тільки темні контури й заляпані болотом білі кросівки. А тоді просвистів ще один мах у повітрі.
Я впав.
Івано-Франківськ, наші дні
— То хто ж це був? — захоплена моєю історією, Наталя аж тремтіла.
Я поволі захитав головою і спокійно відповів:
— Ще не час відкривати карти. Коли я прийшов до тями, на кладовищі вже нікого не було.
— А що Павло?
— Не наважувався перевірити, — відповів я, стенаючи плечима.
Наталя щось занотувала у блокноті, що лежав на її колінах, тоді на деякий час поринула у роздуми. Я ж терпляче чекав наступного питання.
— Гаразд, — нарешті видала журналістка. —А визначмо одну цікаву деталь…
Я мовчав. Дівчина ставала дуже привабливою, коли зосереджувалась. Чітко підведені брови насуплювалися, а від кутиків мигдалевидних очей збігала павутинка зморшок. Доки питання зароджувалося в її голові, вона встигла кілька разів прибрати неслухняне хвилясте волосся за вухо.
Я відвів погляд від дівчини й почав ловити очима сонячних зайчиків, які відстрибували від сріблястої кулькової ручки в її долоні. Аж тоді Наталя нарешті спитала мене:
— Ліду справді поховали на тому кладовищі?
Я ствердно кивнув, далі спостерігаючи за відблисками на стіні.
— Хто знав про це?
— Гмм… — замислено протягнув я. — Про це писали в газетах, думаю, і показували у програмі новин на місцевому телебаченні. Як виявилося, Ліда там народилася й прожила значний час аж до старших класів. Там у неї залишилися близькі родичі.
— То як так трапилося, що ви всі поїхали відпочивати саме в те село, де була похована Ліда, і ніхто з вас не згадав про цю інформацію? — я чув у її голосі суміш недовіри і докору.
— Не в те саме село, — уточнив я. — Петрів межував із селищем Сокирчин, і кладовище належало якраз до того місця.
— Тоді сформулюю інакше — чому вас не насторожив той факт, що ви їдете рибалити на околицях сусіднього села, поруч із місцем поховання Ліди?
— Не знаю. Людський мозок — велика таємниця, — сказав я.