— Така відповідь мене не влаштовує, — рішуче повідомила вона мені.
— О'кей, — здався. — Думаю, про це знав Марко, адже він, як ми згадували раніше, був найближчим до Ліди серед однокласників. Ну й ще Гуд міг знати, бо та трагедія мала неабиякий вплив на його подальше життя.
— А ви?
— Що я? — наче не розуміючи питання, уточнив.
— Ви знали?
— Якщо й знав, то тоді не пам'ятав.
— А Святослав? Вам відомо, чи він володів цією інформацією? — не вгавала Наталя.
— Не знаю, — відмахнувся я, відчуваючи роздратування. — Досить.
Тоді вона виголосила слова, які нарешті вивели мене з рівноваги:
— А ще… — журналістка ретельно підбирала слова. — Ваша реакція на смерть друзів неприродна. Я б на вашому місці точно б ридала і намагалася утекти…
— Ви не були на моєму місці! — розлючено прогарчав я. — Коли будете, тоді й перевірите, що природно, а що ні!
Я вже хотів виставити її за двері, але Наталя винувато підняла руки й ніяково всміхнулася:
— Пробачте.
Липень 2016 року
Коли я прийшов до тями після потужного удару в голову, то не відразу зумів зорієнтуватися. Після падіння я приземлився обличчям на дно ями, в якій стояв. Пощастило, що саме в тій ділянці ґрунт виявився м'яким. Якби я впав на десять сантиметрів ліворуч — мій череп зустрівся б із камінням.
Пововтузившись у болоті кілька хвилин, я таки зіп'явся на ноги й видерся з могили. Небо над головою досі було чорним та густим, а Павло, як і раніше, лежав нерухомий та залитий власною кров'ю.
— Гуд? — прошепотів я, не наважуючись торкнутися його.
У відповідь — тиша. Здається, Паша не дихав…
Перевівши подих, я покинув пораненого (мертвого?) друга й вирішив повернутися до табору. Потрібно було знайти Марка й ушиватися звідси. Я кинув останній погляд на кладовище й здригнувся — хтось стояв на шляху, що вів до могили Ліди. Чорна тінь завмерла просто посеред стежки, метрів за десять від мене. Усе, що зумів розгледіти крізь темряву, до якої мої очі вже звикли, — це здійняту догори руку з довгою палицею. Ні обличчя, ні статури, ні одягу.
Я ледве стримався, аби не закричати. Миттю відвів погляд й уже був готовим до втечі, як раптом моя нога наступила на щось м'яке. Я глянув униз і простягнув руку, щоб виплутатися. За мить намацав тонку синтетичну тканину, яка шурхотіла, мов сухий папір. На дотик це був ніби якийсь шматок тюлі, або ж святкової скатертини у чорних плямах болота, ще й, здається, місцями пропалений. Я підніс тканину ближче до очей та придивився уважніше. Тканина була світло-блакитною.
— Господи, — відсахнувся я.
З огидою й страхом я кинув подалі знахідку, адже це була дівоча сукня, яка вельми нагадувала ту, в котрій загинула Ліда. Я побіг звідти, цього разу не озираючись. А за кілька хвилин, засапаний, наляканий та до біса втомлений, зупинився посеред нашого порожнього табору.
Осінь 1999 року
Після того злого жарту, котрий витворив Влад із батьками Ліди, я ще до наступного дня не міг до кінця усвідомити, що справді там трапилося. Пам'ятаю, як злетів з мокрого дерева та втік додому, а десь за годину Влад зателефонував мені на домашній. Я зачинився у своїй кімнаті й намагався зосередитися на пригодницькому романі Купера, коли в двері постукала мати й покликала мене до телефону.
На той час ми всі були під домашнім арештом, але все ж вдавалися до певних хитрощів — ми з Владом записалися у секцію з волейболу й тусувалися якраз у той час, коли там проходили тренування. Прогулювали ми не всі заняття. Ходили через раз, «годуючи» фізрука байками про заняття в клубі юних шахістів. Там дійсно збори відбувалися у той самий час.
— Тьомо, чуєш… — по той бік слухавки чувся надломлений нервовим збудженням Владів голос. — Біля тебе нікого нема?
— Нема, — підтвердив я, про всяк випадок озирнувшись довкола. — Мама на кухні, батя дивиться телевізор…
— Це добре, — прохрипів Влад.
— Ти щось хотів? — спокійно поцікавився я.
Влад кілька секунд мовчав. Крізь пластмасову слухавку я чув його дихання. Воно було швидким та нерівним, наче він щойно пробіг стометрівку на швидкість. Я уявляв, як він крадькома дістався телефонного апарату й стоїть, розвернутий до стіни, наче таємний агент, щоразу озираючись.
Я ж почувався відносно спокійно. Темно-зелений кнопковий телефон був у нас в коридорі, між кухнею та вітальнею на невеличкому журнальному столику. Поруч стояло продавлене від часу м'яке крісло, в якому було зручно вести телефонні розмови. Я сидів, відкинувшись на спину й нервово намотував спіральки телефонного дроту на вказівний палець. Мої очі бігали туди-сюди стіною, вивчаючи геометричний візерунок шпалер.
— Тьомо, нікому не кажи, — прошепотів Влад у слухавку.
— Про що? — я розумів суть його прохання, але для чогось вирішив уточнити.
— Про жарт, — він нервував. — Про каштан.
— О'кей, — погодився я.
Я був радий мовчати. І я був би дуже щасливим, якби тих підглядань узагалі не траплялося ніколи. Добре, що ми були в тому віці, коли все швидко стиралося з пам'яті, змінюючись новими спогадами й емоціями. Проте мене таки мучило одне питання…
— Владе, — почав я.
— Що?
— А де ти взяв оту річ? — спитав, дотримуючись секретності.
— Блакитну? — ледь чутно прошепотів Влад.
На знак згоди я промовчав. Зачекав кілька секунд, а тоді почув по той бік телефонного зв'язку голос товариша:
— Купив… На ринку їх багато продається.
— А гроші де взяв? — не вгавав я.
— Стягнув із «заначки» баті.
— Мені вже час, — раптом повідомив я. — Бувай.
— Побачимось у школі…
Я поставив слухавку раніше, ніж він устиг сказати «бувай» мені у відповідь. Того вечора я зробив для себе вибір — проводити вільні вечори за волейболом.
Івано-Франківськ, наші дні
— Цікаво, а де можна купити таку сукню у наш час? Як гадаєте?
Допитлива стажерка все сипала питаннями. З кожним наступним я дратувався, але поспіхом нагадував собі, що все йде за планом — моїм планом. Насправді я міг навішати їй на вуха кілограми локшини й вона навряд чи колись зуміла б упіймати мене на брехні. Але цього разу я хочу нарешті розповісти правду. Досить тримати все у собі, тягар таємниці настільки важкий, що, здавалося, затягує мене з кожним новим днем усе глибше й глибше, доки я не опинюся на дні найглибшої прірви, у котру тільки може впасти людина — в метафізичному розумінні, звісно.
Після закриття справи в суді я мав би відчувати полегкість. І справді, перші тижні мені було спокійно, як ніколи. Мертві — поховані, живі продовжують свій шлях. Проте щось було не так. За місяць після закриття судового процесу мені почали снитися жахіття, а за півроку я вже не міг змусити себе вийти на вулицю. Перед тим, як ув'язнити себе в цих чотирьох стінах, я не міг спокійно сходити в магазин чи на звичайну прогулянку. Мені постійно ввижалися обличчя, які я бачити не міг, вчувалися голоси, коли довкола стояла лунка тиша, відчувалися доторки, коли мене торкався лише прохолодний вітер…
— На той час, коли Ліді купили сукню, то був дуже популярний фасон, — почав я шукати відповідь на поставлене питання. — Гадаю, «відкопати» таку річ можна було б на барахолці чи в секонд-генді.
— А й справді, — погодилась Наталя. — Я й забула, що на нашому «п'яному базарі» можна знайти все, що завгодно. Не зараз, звісно. Його майже весь розігнали вже.
Я мовчки погодився. На тому ринку барахла, який люди називали «п'яним базаром», можна було купити геть усе — починаючи від підшипників для старих та нових велосипедів, закінчуючи уживаною весільною сукнею та маленьким цуценям. Свого часу, в дев'яності роки, коли прибутки батьків не давали змоги купувати одяг в універмазі чи на новому речовому ринку, ми завжди одягалися саме на «п'янці». Темно-сині кеди «на корках» для футболу, куплені там за дві гривні, здається, я проносив цілісіньку вічність.
— Знаєте, тепер я починаю розуміти, чому ви приховали від слідства Ліду, — несподівано сказала Наталя. — Гадаю, розслідування тривало б досі, якби були відомі ці деталі. Вам би просто не дали спокійно жити…