— Відчиніть, придурки! — кричав Паша. — Відчиніть!
— Ти там що, не можеш губ її знайти? — глузливо поцікавився один із них.
— Хлопці, а може, там щось трапилося? — з тривогою у голосі спитав друзів рудоволосий хлопець, але ті пропустили його припущення повз вуха.
— Господи, хлопці! Випустіть негайно! — Павло верещав, мов облитий окропом.
— Випустіть їх! — втрутився рудий знову, проте друзі силою відтіснили його, заливаючись реготом.
Зсередини у двері несамовито гупали. Неважко було здогадатися, що то Павло чимдуж б'є плечем у ДВП-дошку. Якби не трійко підлітків з іншого боку, він би вже давно зніс двері з петель, або просто проламав би в них дірку.
— Досить, випустіть їх! — застогнав рудий і почав щосили відтягувати хлопців.
Коли врешті-решт вихід було звільнено, з комірчини вилетів Паша й упав на розпашілий асфальт. Він не міг нічого вимовити, просто хапав повітря і налякано дивився в темряву комірки. Його щоки палали червоним, піт густо вкривав бліде чоло, а під пахвами на футболці розтікалися вологі плями. Він мав вигляд людини, яка щойно побачила привида.
Спантеличені хлопці перезирнулися, а тоді кинули погляди в комірчину і відразу ж зрозуміли, чому Павло так несамовито рвався назовні.
— О, Господи… — ледь чутно прошепотів хтось із них.
— Кличте батьків!
Дівчата верещали так, що хотілось затулити вуха. Перехожі зупинялися, створюючи натовп, а мешканці сусідніх під'їздів повитягували голови з вікон.
— Треба в «03» подзвонити… — тремтячим голосом сказав рудий і на ватяних ногах побіг додому, оскільки комірчина була якраз поруч з його парадним.
Троє хлопців — Артем, Марко та Влад — залишились спостерігати, як синтетична тканина, що плавилася, ніби свіжий асфальт під палючим сонцем, вгризається в обпечену шкіру дівчинки, змінюючись з небесно-блакитної на багряно-чорну… Достатньо лише однієї випадкової іскри та кількох згаяних хвилин, аби нейлон перетворився з красивої сукні на гарячу смертоносну смолу.
Ліда мовчала.
Сімнадцять років по тому Івано-Франківськ, однокімнатна квартира-малосімейка на вулиці Сухомлинського, 9-й поверх
— Артеме, то з цього й починається ваша історія? Історія про те, як ви обдурили смерть?
Навпроти мене у м'якому кріслі сиділа молоденька худорлява дівчина — вчорашня студентка факультету журналістики, а тепер стажерка в редакції популярної франківської газети. Напевне, вона сподівалася за мій рахунок вразити головного редактора й отримати роботу.
Мені це не дуже подобалося. Не те щоб я був проти говорити про своє життя чи про свою смерть, просто не хотілось розколупувати ці глибокі й лише нещодавно загоєні рани. Проте вона була дуже наполегливою — десятки разів телефонувала й тричі приходила. Тож урешті-решт я таки погодився зустрітись, впустив її до своєї домівки. Цілком можливо, я потребував слухача. Десь глибоко в душі я розумів, що повинен колись виговоритися, і, здається, цей час настав сьогодні.
— Звісно. Адже всі історії починаються або в дитинстві, або в юності, — відповів я дівчині. — Після тієї пригоди наше життя змінилося назавжди.
— А як щодо іншої пригоди? Тієї, про яку я прийшла з вами поговорити?
Живу я скромно, без зайвих речей та прикрас, адже всі кошти, які були у мене, точніше, у моїх батьків, довелось витратити на суди. Тож тепер я мешкаю у квартирі-клітці загальною площею 20 м², включно з крихітною кухнею й суміжною вбиральнею із ванною. Я не маю ані телевізора, ані пральної машини, ані пристойних меблів. Все, чим обставлена ця квартирка, — залишки меблів від попередніх господарів, які хотіли те повикидати на смітник. Зате я маю трохи книжок для читання, старого ноутбука для зв'язку із зовнішнім світом і соціальну допомогу. Цього мені вистачає.
Юна журналістка почувалася незручно. Було помітно, як тісна кімната й сперте важке повітря обмежують її й примушують нервувати. Вона перекидала одну ногу на іншу, потім знову міняла їх, або ж ставила рівно, при тому ще й не випускала з пальців краю своєї короткої джинсової спіднички й час від часу шарпала рукою наплічник, що лежав біля її ніг. Дівчина боялась зустрічатися зі мною очима, тож щоразу відводила погляд убік. Та згодом вона посміливішала й твердо спитала:
— Можна мені подивитися на фото?
— Те саме? — перепитав я.
Вона ствердно закивала і я потягнувся до столика по свій телефон. Деякий час витратив на пошуки і врешті розгорнув фото на весь екран та простягнув потертий, дещо застарілий за сучасними мірками смартфон дівчині.
Наталя уважно розглядала зроблений мною колись знімок, і тепер на її обличчі нарешті можна було віднайти натяк на професійну зацікавленість.
— Дякую, — промовила вона, повертаючи мені телефон. — Вам досі важко говорити про те, що трапилося?
— Так, — підтвердив я й опустив погляд, аби подивитися на знімок власної могили. Потім я пригадав, що маю десь роздрукований примірник на фотопапері. Підвівся, пішов до пристінного серванту і повернувся за кілька секунд з фотокарткою в руках.
— Тримайте, — сказав я, простягаючи журналістці. — Гадаю, вам знадобиться для статті.
Вона подякувала кивком і поклала знімок на оголене коліно.
Я дивився на це зображення рідко. Воно не викликало в мене жодних емоцій, більше не викликало. Просто похилений дерев'яний хрест десь серед мовчазного безіменного кладовища — нічого більше. Але приборкати болісні спогади, які зринали в пам'яті про ту ніч, було доволі складним завданням.
— Ви туди поверталися?
— На кладовище? — я похитав головою. — Ні, Наталю. Я навчився дивитись на цей застиглий кадр, але ще не готовий повернутися туди, де все трапилося.
— Надто боляче? — спитала вона очевидне.
— Не зовсім. Просто доволі страшно повертатися туди, де ти помер.
— Але ж ви… — хотіла заперечити дівчина, проте я махнув рукою й підвівся з дивану.
— Ще кави?
— Що? — вона помітно розгубилася.
— Я допив свою та хочу ще. Вам зробити кави?
Наталя не відповіла і я сприйняв мовчання за згоду. Тож хутенько закип'ятив воду на газовій двокомфорковій плитці, дістав одне чисте горня (останнє чисте, яке мав), а своє горня просто абияк сполоснув під краном. Далі всипав по дві ложечки дешевої меленої кави й залив окропом. Таке вариво, звісно, не стояло нарівні з тими напоями, які подають у кав'ярнях, але це все, що я міг собі дозволити. Коли повернувся до кімнати, дівчина так і сиділа у кріслі й розглядала роздрукований знімок.
— З часом звикаєш до всього, — для чогось промовив я, коли ставив гарячу каву на столик. — Наталю, якщо хочете взяти у мене інтерв'ю з цього приводу, вам доведеться терпляче вислухати мене. Раз уже я зібрався комусь розповісти свою історію, то це має бути повна версія.
— Починаючи з дитинства, — погодилась зі мною вона й умостилась зручніше на розхитаному кошлатому кріслі. — То що трапилося з тією дівчинкою?
Я напружився й пірнув у спогади того літа. Минуло сімнадцять років, але те жахіття досі стоїть перед очима, наче це трапилось тільки вчора.
— Коли Святослав побіг додому, щоб сповістити батьків та викликати лікарів, ми так і стовбичили перед відчиненою комірчиною. Ліда лежала біля порогу й несамовито завивала від болю, а ми нічого вдіяти не могли. Я доти ніколи не стикався зі справжнім болем. Це було настільки страшно спостерігати, що мої кінцівки заніміли. Я не міг і пальцем ворухнути. На наших очах тканина продовжувала плавитись, прилипаючи до шкіри. Ні вогню, ні диму не було — сукня просто плавилася, мов підпалена пластикова пляшка. З опіків сочились лімфа та кров, і зовсім скоро її тіло набуло вельми кепського вигляду.
— Який жах… — Наталчині очі округлились, і я зрозумів, що розповідь, на яку вона чекає, вочевидь сильно шокує.
— Так. Додайте ще до загальної картини запах горілого нейлону й людської шкіри, і буде цілком зрозуміло, чому замість того, щоб спробувати врятувати дівчинку, ми з Владом зігнулись і виблювали під ноги свій обід, а Марко взагалі зомлів. Коли приїхала «швидка», Ліда була живою, але вже непритомною.
— Вона загинула?