— Це я, — почув у відповідь й упізнав Марка.
— Ти де був?! — гаркнув я на нього.
Тим часом Марко наблизився і зупинився просто переді мною. З вигляду він був спокійним, але добряче втомленим.
— Думав покликати на допомогу.
— І як? — поцікавився я, чомусь дратуючись. — Покликав?
— Клята буря наробила лиха, — з помітним розчаруванням відповів він. — Ні пройти, ні проїхати до села. Оту дорогу, — він показав рукою в бік путівця, — зруйновано. Там розлився потічок, метрів на триста звідси. Води по шию, ще й болото…
І тоді я зауважив свіжий бруд на його одязі та патьоки води, що збиралися у калюжу під його ногами.
— Де Гуд? — раптом він помітив відсутність нашого товариша.
— Гуд…
Я затнувся. Не міг змиритися з думкою, що вже два друга, з якими ми приїхали просто відпочити на риболовлі, мертві. Мій внутрішній голос верещав: «Звалюй звідси, доки сам живий!».
— На кладовищі, — зрештою вичавив я з себе.
— Сам? — Марко підвищив голос.
— Він поранений… — розгублено повідомив я. — Ні. Павло загинув.
— Господи… — застогнав Марко.
Він опустився навколішки на каремат і обхопив голову руками.
— Досить… досить, — ніби крізь сон, продовжував він стогнати.
— На нас напали, — продовжив я. — Не бачив, хто, бо стояв по груди у могилі…
— Я ж вам казав! — Марко смикнув головою догори.
Мені здалося, що під його очима зблиснули сльози, аж тут він знову опустив погляд униз і сказав спокійніше:
— Не треба було йти на кладовище.
— Так, погоджуюсь, — винувато відповів я. — Але ж дорогу й так залило водою.
— Ми про це не знали! Лишилися б у таборі до світанку, а там би знайшли шлях до порятунку!
У його словах справді вчувався здоровий глузд. Але час не повернеш назад. Усім властиво іноді помилятися. До болю шкода, що наша помилка коштувала, щонайменше, одного життя.
— Нам і приїжджати сюди не варто було, — додав я. — Але минулого не зміниш.
— А ти в курсі, що дерево підпиляли навмисне? — несподівано змінив він тему.
— Щ-що? — затинаючись, перепитав я.
— Дерево, яке нахер розтрощило моє авто, під-пи-ля-ли, — сказав він по складах, щоб я зрозумів.
Я ошелешено витріщив очі, але мовчав.
— Я обійшов табір вздовж та впоперек, доки чекав на вас. Дерево підпиляне до половини десь, рівно на стільки, щоб воно впало не одразу. Тьомо, це все кимось ретельно сплановано, — він перейшов на шепіт, вочевидь, побоюючись підслуховування. — Нас сюди заманили. І ми, твою ж мати, здохнемо по черзі.
— На все має бути пояснення… — вичавив я з себе, аналізуючи почуту інформацію.
— Ми наче у якомусь фільмі жахів.
Я кивнув.
— Тільки ми у довбаній реальності, — продовжував він. — І ми в небезпеці.
І тут Марко, наче за якусь мить переродившись, звівся на рівні ноги, випростав спину, поправив одяг і твердо сказав:
— Тепер буде по-моєму.
Я мовчки кивнув. А він продовжив:
— Збираємо все, що згодиться за зброю. Є ідеї? — Марко поклав руку на моє плече, і раптом увесь тягар відповідальності навис наді мною, наче віко домовини.
— Е-е-е… — протягнув я непевно, перебираючи можливі варіанти озброєння нашвидкуруч. — Може, кілки від намету?
— А ти розумник! — він гепнув мене по-батьківському і побіг виколупувати із землі загострені металеві кілки.
Наш табір було зруйновано дощенту, наче берегом пролетіла не просто літня буря, а потужний смерч. Усе повалене, похилене й вимащене болотом. Здавалося, що той приємний день на березі біля вогнища був ціле життя тому. Я не міг пригадати смаку шашлика. З думкою про їжу шлунок скрутило у вузол.
За кілька хвилин ми були готові вирушати. Я закинув у невеликий наплічник, який належав покійному Владу, пляшку мінералки та кілька знайдених солодких батончиків. Дещо, поки Марко не бачив, я з'їв, бо несила було терпіти голод. Марко ж понишпорив у бардачку свого автомобіля й відшукав запасні батарейки до ліхтарика. Це теж помістилося у наплічник, про всяк випадок. Складалося враження, що ми збираємося на війну — до наплічників збиралися документи, припаси й мотлох, який здавався корисним. А ще я не міг позбутися відчуття, що сюди ми більше не повернемося…
Літо 1999 року
Після похорону Ліди ми перестали бачитися зовсім. Навіть не телефонували один одному, аби поцікавитися справами. Це тривало аж до початку навчального року у вересні. Ота остання вилазка назовні допомогла нам усвідомити — ми вбили Ліду. І це розуміння принесло страх та пекучий сором.
Не знаю, як інші хлопці, а я не міг дивитися людям в очі. Мені було так важко на душі, що, здавалося, я не зможу більше вільно дихати, не зможу жити з цим. Я й не зміг. Усе життя мене переслідували нічні жахіття, обличчя Ліди бачив у кожній зустрічній дівчині. Тому я так і не одружився.
У далекому 1999 році моїми кращими друзями стали книги та маленька кімната. Тоді я ще не знав, що страждатиму ціле життя. Я вважав, що скоро я та й люди довкола забудуть про те, що ми накоїли. Я гадав, що після закінчення школи я, Марко, Влад, Павло та навіть Святослав почнемо нове, краще життя.
Того року я не виходив з кімнати аж до кінця серпня, доки мати зі скандалом і добрячою прочуханкою не витягла мене на ринок по нові речі для школи та необхідні канцтовари.
Поки мама вибирала дешеві зошити на шкільному ринку «на п'ятачку», я відійшов до сусідньої ятки роздивитися журнали. Там продавалися різноманітні періодичні видання, журнали про музику та кіно і ціла купа різноманітних газет. Я потягнув з прилавка свіжий номер «Експрес Cool», який дуже любили тогочасні підлітки, й почав мигцем гортати в пошуках чогось цікавого. Це був молодіжний журнал, який видавали у Львові на кольоровому газетному папері. Там можна було знайти непогані статті про модні музичні гурти та серіали, цікаві оповідання про підлітків і рубрику з оголошеннями про пошук друга для листування. Та найбільше ми любили фотопостери та наклейки з кумирами, які додавалися до кожного номера.
Той випуск припав мені до душі, тож я ковзнув поглядом на розкладку, аби глянути ціну. І тоді я помітив передню шпальту місцевої газети «Галичина». Там розтягнувся величезний заголовок статті, який повідомляв: «Страшна трагедія у родині поштаря», а відразу під літерами надрукували два фото. Я відклав «Експрес Cool» та потягся по газету.
На одному знімку було зображено Ліду. Вона всміхалася, як колись, демонструючи світові свої сором'язливі ямочки на щоках та рівненький ряд білих зубів. Волосся було заплетене у дві акуратні коси, які прикрашали світлі стрічки. Це фото я вже бачив — воно висіло на дошці пошани в школі… Перша частина статті описувала трагедію, до якої ми були причетні, — дитячі ігри з багаттям та сукня з синтетичної тканини, яка розплавилася від потрапляння іскри.
Далі розповідали про осиротілих батьків. На тому іншому знімку було зображено багато людей. Я нарахував з десяток чоловіків, жінок різного віку та одну маленьку дівчинку, яка втискалася в обійми своєї матері (як я зрозумів). Усі вони були вбрані в чорне, тримали голови опущеними і з застиглою скорботою дивилися у бік закритої труни… Я боявся глянути на домовину. А потім відвів погляд униз й наткнувся на слова: «…село Сокирчин. Родина Яцкових-Мельниченко прощається з єдиною донькою».
Згодом той випуск газети я знайшов удома серед преси, яку читав батько. Цілісінький тиждень, допоки не вийшов наступний номер, я те й робив, що натикався поглядом на зернисте чорно-біле фото з похорону Ліди. Щоразу мені робилося зле. Нудота підкочувала до горла, а кінцівками розтікалося тремтіння. Сором за те, що ми накоїли… ні, те, що я накоїв, обвивався довкола моєї шиї зашморгом. Я мусив перебороти це безмежне почуття провини, але не знав, як.
Коли у домі з'явився наступний випуск «Галичини», я поцупив з полиці під журнальним столиком ту першу шпальту. Зігнув учетверо й надійно сховав її під своїм матрацом. Якби ж можна було і пам'ять вирізати й заховати там.
Липень 2016 року