— І що тепер? — спитав я у Марка, коли зібрали усе необхідне.
Ми стояли край берега, повернувшись спинами до розгромленого табору. На плечах я відчував тягар рюкзака, а на серці — смуток втрати й приреченості ситуації. Усе, чого я хотів тоді, — повернутися додому.
— На кладовище, — відповів Марко, вкладаючи у слова усю рішучість. — Спочатку перевіримо, що там з Павлом, а тоді підемо шукати виродка. Ким би він не виявився — я вб'ю його.
— І що далі? Я не думаю, що ми діємо правильно…
— А що ти пропонуєш?! — дратуючись, гаркнув він мені.
— Краще йдемо по допомогу…
— І покинемо друга вмирати?! — він перейшов на крик. Я помітив пульсуючу жилку у нього на чолі.
— Гуд уже мертвий! — вичавив я з себе. — Ми себе в могилу ведемо…
Я зробив благальний вираз обличчя, сподіваючись, що Марко отямиться й повернеться до своєї старої пісеньки «валимо звідси». Проте він мав зібраний вигляд, непорушний і безстрашний. Це був єдиний раз за роки нашого спілкування, коли я його таким бачив.
На обрії пробивалося світло. Світанок от-от мав розігнати гнітючу темряву ночі й зігріти наші просякнуті дощем тіла. Марко кинув на мене короткий гнівний погляд і пішов першим, більше не озираючись. Він швидко рухався вздовж розмитого берега, а я слухняно йшов слідом. Темрява рідшала до каламутної сірості. Ліхтарики нам уже не були потрібні і, окрім цього, кляту стежку ми вже знали як свої п'ять пальців. Переступали там, де потрібно, чіпке коріння та обережно минали слизьке каміння.
«Коли це вже все закінчиться?», — з тривогою подумав я. Відчувалося, що насувається щось лихе… щось невідворотне. Я був цілком упевнений — ми робили помилку, проте мовчки йшов за другом і подумки прощався з життям.
Дуже швидко минули покинутий човен, який уже змарнів та здувся, й звернули на стежку, що вела на цвинтар.
— Здається, минула ціла вічність відтоді, як ми шукали Святослава, — замислено сказав Марко.
Я щось нерозбірливо мугикнув собі під ніс на знак згоди. Ми якраз наближалися до кладовища. Я розрізняв тіні хрестів та обриси покинутих надгробків. Ковзнувши поглядом нижче, не побачив Павла. Його, або його тіла не було на тому місці, де я його нещодавно залишив.
— Гуда нема… — розгублено прошепотів я, вказуючи рукою на розриту могилу Святослава. — Коли я втікав звідси, Павло лежав біля ями.
Ми підійшли ближче й побачили на землі кров. Я розтулив рота, аби запитати, що далі, проте Марко мене випередив:
— Коли ми знайшли ці могили, Влад уже лежав в наметі, стікаючи кров'ю, — продовжив Марко.
І тут він несподівано обернувся до мене.
— Значить, коли ми вийшли на пошуки рудого, Владу хтось перерізав горло, — продовжував роздумувати вголос.
— То й що? — спитав я, не розуміючи, куди він хилить.
Тим часом Марко зробив обхід периметру — знайшов брудну понівечену дівочу сукню, оглянув її та кинув назад на траву.
— У великому наметі спали Влад та Павло. Я у твоїй «черпашці». Коли Гуд прокинувся і помітив відсутність рудого — Влад був живим.
Я кивнув.
— Останнім туди лазив ти, Артеме, — Марко пронизливо глянув мені в очі.
Я здригнувся, а тоді кинув йому у відповідь:
— Влад тоді спав…
— Гм… — Марко ляснув долонею себе по чолі. — Він був накритий з головою спальником?
Я кивнув і висловив своє припущення:
— Тоді це міг зробити Павло, але ж…
Марко примусив мене замовкнути. Він саме помітив, що могила Гуда засипана землею.
— Як думаєш, ця теж порожня? — в його голосі відчувався холод.
— Не знаю, — відповів я.
— Оця калюжа крові під твоїми ногами, — він вказав рукою на слід, де якусь годину тому лежала голова Павла, — мала б означати те, що вбивця не Гуд.
— А хто ж тоді? — спитав я, оглядаючи нещодавно засипану могилу.
— Ну, якщо в кіно вбивця зазвичай той, на кого б не подумали — тоді у нашому випадку все вказує на те, що вбивця Святослав, він прикинувся мертвим, аби заплутати сліди, — відповів він. — А якщо за логікою — то вбивця або я, або ти.
Я остовпів. Він справді думав на мене?! Я відчував, як почервоніли мої щоки, як в очах защипало. Відірвавши погляд від обличчя Марка, я заметушився. Скинув наплічник на землю, для чогось копнув його впівсили.
— Йди нахер! — прогарчав я до Марка. — Як тобі такий варіант?!
Марко театрально підняв руки догори і відповів спокійно:
— О'кей, о'кей… — шумно втягнув повітря. — Усі дороги ведуть до Святослава.
Він на хвильку замислився.
— Або це хтось із родичів Ліди. Я знав, що вона похована десь у селі, але не знав, як воно називається. І гадаю, — продовжував він, — ніхто з нас цього не знав.
— У Ліди були брати чи сестри? — спитав я.
— Уявлення не маю, — відповів Марко. — Здається, не було. Але я не знав про неї всього.
— Можливо, був якийсь двоюрідний брат, який не зміг змиритися з її смертю? — припустив я.
— Хтозна…
Я відчув, що невдовзі все стане на свої місця. Довкола світлішало і в лісочку вже попрокидалися ранні пташки. Привітне цвірінькання кволо пожвавлювало мертву тишу кладовища, розвіваючи загрозливу атмосферу. Я зітхнув.
— Ей, ти куди?! — крикнув я Маркові, який ні з того, ні з сього рушив стежкою, що оперізувала цвинтар.
— Залишайся тут, — наказав він. — Я подивлюся, що там, і повернуся. Тобі раджу перевірити, чи Павло закопаний у тій клятій могилі, чи знову порожньо…
— Розділятися не варто! — гукнув я, але Марко стрімко віддалявся.
«Ну й нехай», — подумав я. Проте тривога знову наростала. Вона лоскотала в животі й подекуди прокочувалась хвилею спазмів. Та попри неприємне відчуття я дослухався наказу. Відшукав на дні Святославової могили лопату й приступив до сусідньої.
«Клятий гробокопач», — відзначив я про себе. І справді, копати могили у мене виходило дуже добре.
Не встиг я підняти й двадцяти сантиметрів ґрунту, як пролунав крик.
— Марку?! — закричав я, кидаючи лопату.
— Тьомо! — голос Марка різав тишу на шматки, примушуючи птахів зриватися з насиджених гілок. — Сюди!
Я побіг під лопотіння крил. Стежка вела мене вздовж огорожу цвинтаря, звиваючись, мов сіра мокра гадюка. Кілька разів я ледь не впав, послизнувшись на болоті.
— Артеме! — продовжував гукати Марко. В його голосі вчувався страх.
Я біг щодуху і хутко знайшов його. Марко стояв, повернувшись спиною до мене й обличчям до великого дерева. Порепаний стовбур був таким широким, що його краї неможливо було обхопити руками. Марко стояв нерухомо, згорбившись. Під його ногами розкинувся килим із опалого листя кольору теплої охри. Дерево було сухим, мертвим.
Я подолав відстань між нами одним стрибком. Листя під ногами зашаруділо.
— От, блядь… — видушив я з себе, коли побачив те, на що дивився Марко, і затулив рота рукою.
Низ неохопного стовбура розтинало дупло, що мало вигляд глибокої ущелини. Всіяну глибокими зморшками кору вкривав негустий в'ялий плющ, що звисав, наче елегантні гардини. Однією рукою Марко відсунув листя в'юна вбік й застиглими очима дивився всередину.
Там, наче у проході між світами, скоцюрбився мрець. Його каламутні очі дивилися просто перед собою. Тіло, неприродно вигнуте, розтягнулося в дуплі, а голова впиралася в гниле дерево. У рудому волоссі застрягла купа тирси, листя й трави. Дупло кишіло мурахами і червоними плямистими клопами-москаликами.
— Святослав… — простогнав Марко. — Він таки мертвий.
Івано-Франківськ, наші дні
— Гадаю, зараз я дізнаюся розв'язку?
Наталя свердлила мене поглядом. Я намагався відводити очі, але завзятості їй не позичати. Проте я не міг не помічати її нервового збудження. Вона була не лише цілком захоплена моєю історією, а й чимось вельми стривожена. Дівчина мала вигляд студентки-першокурсниці перед складанням свого першого іспиту.
— Перед тим, як ви відкриєте усі карти, я б хотіла глянути ще на одну річ… — продовжила вона й знову ухопилась руками за краєчок своєї спідниці.
Наталя помітно нервувала. Кивком голови я дав знак продовжувати.