— На жаль, так. Сімнадцять років тому медицина ще була на рівні простого пеніциліну і бальзаму «в'єтнамська зірочка» від усіх хвороб. Кількість отриманих опіків потребувала пересадки шкіри, що тоді у нашій країні робили рідко і за великі гроші, та й то лише в Києві. Крім того, як виявилося, у неї були вроджені проблеми з серцем. Ліда померла у кареті невідкладної допомоги від больового шоку.
Я на мить замовк, аби зробити кілька ковтків кави, а Наталя немилосердно свердлила мене поглядом. Одна частина моєї свідомості дуже хотіла виговоритись, відкрити таємницю й відпустити її, але та частина мене, яка звикла ховатися, вперто кричала: «Мовчи!». Та я не мав сили розтулити рота й без упину розповідати про ті страшні речі. Натомість прикінчив каву за три ковтки й відкинувся на спинку дивана-книжки. Пружини піді мною рипнули.
— Вас із друзями звинуватили в тому, що трапилось? — перейняла ініціативу Наталя.
Я вагався, чи розповідати їй про той страшенний сором, який були змушені пережити наші батьки. Кожен з нас п'ятьох отримав заслужене. Всі, хто кидав нам у спину осудливі погляди, таки мали рацію — ми були винними, але хто ж отак підведеться й уголос скаже, що він убив п'ятнадцятилітню дівчинку?
— Нам довелось перебиратися в інші місця. Ще одне півріччя ми так-сяк провели в рідних домівках і в нашій старій школі, але ближче до весни більшість переїхала до своїх бабусь та дідусів, подалі від гріха. Павла на осінні канікули відправили до спеціалізованого санаторію (потім я дізнався, що то був заклад для душевнохворих), і він був відсутній на заняттях аж до кінця семестру, а мої батьки поміняли квартиру і я переїхав жити в протилежний кінець міста.
— А ви з друзями бачилися й підтримували дружбу після того?
— Я б не став називати наші стосунки дружбою… — відповів я. —Минув певний час, доки ми наважились зустрітися й подивитись один одному в очі. Наступного літа ми всі обірвали зв'язок й поховалися по закутках, а вже згодом, коли час трішки затер гострі кути наших спогадів, ми почали часом спілкуватися, але на відстані.
— Вам їх бракувало? — безбарвно поцікавилась Наталя.
Я помовчав кілька хвилин, розмірковуючи. А потім відверто відповів:
— Ні. Наша дружба загинула разом із Лідою… — я на мить замислився. — Хоча ми й намагалися воскресити її.
— Ліду?! — не зрозумівши мене, Наталя широко розплющила очі і її брови дугою поповзли догори.
— Та ні, — засміявся я, — дружбу. Ми намагались порозумітися наново. Ось чому зібралися на відпочинок.
Наталя вмостилася зручніше, і було помітно, що напруга поволі покидала її. Плечі трішки опустилися, вона облишила край своєї спідниці й ноги вже не совались туди-сюди, тож я таки вирішив розповісти їй все про те жахливе літо. Про зовсім інше літо — те, яке подарувало мені цей знімок у пам'яті телефону.
Почав з того місця, де ми з хлопцями вирішили відпочити всі разом. Здоровань Влад саме повернувся з АТО, де відбув уже другу ротацію поспіль.
Павло, на честь Дня Святих Петра та Павла, підбив нас усіх кудись вибратися. Я того року якраз купив нового намета і дві першокласні вудки. Святослав від Великодня марив шашликом. Тож за кілька днів ми вирішили поновити стару дружбу — завантажились у позашляховик Марка й вирушили до мальовничого краю на риболовлю.
Липень 2016 року
Ледаче сонце здіймалося над обрієм, фарбуючи небо у помаранчевий. Прохолодне ранкове повітря ще було чистим від пилу міських доріг та вихлопних газів численних легкових автомобілів і маршруток. Ми п'ятеро — я, Марко, Влад, Павло та Святослав уже розмістились у просторому авто. Вулиці Івано-Франківська ще дрімали. Де-не-де з'являлись поодинокі машини та перші сонні пішоходи, які поспішали у своїх справах. Усе довкола виблискувало. В шибках вікон й калюжах після нічної зливи віддзеркалювалось ясне небо, всіяне ріденькими нитками хмар. День заповідався чудовий. Легкий вітерець погойдував акуратно підстрижені кульки кленових крон обабіч вулиць та жовто-блакитні прапори на будівлях. Наше авто їхало однією з головних вулиць міста, минаючи величезний готель, розфарбований у різноманітні кольори, та темний мармуровий куб — драматичний театр ім. Івана Франка.
Позаду театру розташовувався міський меморіальний сквер, де минула майже вся наша юність. Це було давнє міське кладовище, яке з часом перетворили на затишне місце для прогулянок. Висадили квітники, встановили зручні лавки вздовж викладених бруківкою доріжок, прибрали зруйновані й нікому не потрібні могили, а декілька з тих, які належали відомим небіжчикам, залишили й реставрували. У випускному класі, а далі й на перші два курси університету, я пристав до гурту так званих «неформалів». Відпустив волосся, зробив татуювання у формі бика на плечі та носив подерті джинси й чорні футболки з принтами улюблених музичних гуртів. У цьому сквері ми постійно збивалися в галасливі великі компанії, співали пісні під гітару, розпивали алкоголь. Щось було в цьому — сидіти на землі, підібгавши під себе ноги, й усвідомлювати, що під тобою місиво з кісток давно забутих людей.
Авто спритно рухалося на схід, залишивши позаду місця, повні спогадів. Я сидів на передньому пасажирському місці. Схиливши голову набік, примружив очі від ранкового сонця, що підіймалося попереду. Всі були надто сонними, аби вести якісь розмови, проте згодом, перетнувши міст понад рікою, Марко підкрутив гучність й салон залило енергійною музикою.
Тисменицька траса Н18 була ідеально рівною, тому ми стрімко набирали швидкість. Водії завжди любили брати розгін саме на цій дорозі, адже колись, за чутками, її спроектували як запасну злітно-посадкову смугу для військових цілей, то й досі ця траса вважалась кращою в області. Проте, за статистикою, тут відбулась найбільша кількість ДТП з летальними випадками, тому дехто про себе називав Тисменицьку трасу «дорогою смерті».
Доки Влад розповідав про свій непростий досвід на передовій, а Святослав ще раз переглядав список продуктів, перевіряючи, чи бува нічого не забули купити, ми проминули Тисменицю й за селом Клубівці повернули на іншу дорогу.
— Скільки нам ще їхати? — поцікавився Паша у водія.
— Недовго. За годину будемо на місці, — відповів Марко, поглядаючи на GPS-навігацію у своєму смартфоні. — До речі, хтось уже там бував раніше? Місця рибні знаєте?
Всі заперечно захитали головами.
— То якого дідька саме туди нас тягнеш, чувак? — зі сміхом спитав у Святослава Марко.
— Ну, я чув багато непоганих відгуків, — спокійно відповів той, ховаючи список у кишеню джинсів. — От і закортіло туди поїхати.
У нас було два варіанти. Одне місце вибрали ми з Марком, а от генератором ідеї поїхати у Заліщики виступав Свят. Він наймолодший у нашій зграйці, а через руде волосся завжди був у нас «шнирем». Але він ходив за нами назирці, брав участь в усіх витівках і йому це подобалось, адже почувався частиною команди. Минули роки і смішний руденький хлопчик перетворився на успішного бізнесмена та єдиного з нас, хто мав нормальне життя. А коли ми таки надумали їхати порибалити на Дністер, запропонував подорож до каньйону.
— Слухайте, а навіщо нам пхатись аж у Заліщики? — раптом сказав Марко, ледь зменшуючи швидкість руху автівки. — Той бісів Дністровський каньйон величезний. Давайте туди, де ми з Артемом пропонували? Навіщо їхати на Тернопільщину, якщо Дністер є і в нашій області?
— Всі їздять у Заліщики, — з помітним невдоволенням відповів Свят.
— Ну от, власне, що всі… Яка нам різниця, де рибу ловити? Дністер він і тут Дністер. Хлопці, що скажете? Там і людей буде багато…
Всі замислились над зміною маршруту.
Марко кинув погляд у дзеркало заднього огляду, тоді повернув голову до мене, шукаючи підтримки. Мені було цілком байдуже, куди їхати, тому я вперше за час поїздки щось промовив:
— Я не проти розім'яти ноги швидше, аніж за годину. Я за Петрів.
І це спрацювало. Відразу ж Павло і Влад ствердно закивали головами й почали підтакувати. Проте Святослав, наче в старі часи, почервонів та почав щось бубоніти собі під ніс.
— Ось воно, — я збільшив мапу на екрані телефону. — На вигляд гарно і їхати недовго, — сказав я.