Першим побіг Павло, а за ним помчали й ми з Марком. Світло ліхтариків хаотично стрибало, ніби світломузика в нічному клубі. Проміння то злітало вгору, виловлюючи з темряви контури дерев, то падало вниз на нерівно протоптану стежину під нашими ногами.
— Блядь, це човен! — на одному подиху кинув Гуд.
Ми зупинилися перед знахідкою. І дійсно — це був покинутий гумовий човен, на якому кілька годин тому відплив Святослав. Рудого поряд не було. Його вудка та майже порожня пляшка води лежали на дні човна у великій калюжі річкової води.
— Свят!!! — гучно крикнув Марко. — Святослав! Рудий!
Раптом у відповідь ми почули гавкіт пса. Десь далеко, в селі… і більш нічого. Ми не на жарт стривожилися й запанікували. Першим заговорив Марко:
— Хлопці, мені здається, що човен хтось відтягнув сюди… — його голос ледь помітно тремтів. — Якби його винесло водою, він мав би лежати ближче до річки. Хіба ні?
Ми перезирнулися і зрозуміли, що Марко має рацію.
— Пішли шукати далі, — віддав наказ Павло і рушив угору стежиною.
Шлях заводив нас усе далі в узлісся. З кожним кроком дерева щільніше тулилися одне до одного й дедалі менше місячного світла проникало до нас. Ставало моторошно.
Я ніколи не був боягузом, але знаєте, це дуже неприємне відчуття, коли темрява й тиша стискають тебе в лещата, а ти нічого не годен чути, окрім власного серцебиття й шурхоту ніг. Але ті ноги наче й не твої… кроки ніби не твої… Наче якоїсь істоти, що йде поруч з тобою (або істоти, яка живе в тобі).
— Там далі щось є, — повідомив Паша.
Ми рушили вперед, доки стежка не вивела нас із темного узлісся прямо на межу невеликого на перший погляд кладовища, й опинилися на вершині пагорба, що його ясно освічував повний місяць.
— Святославе! — крикнув Марко.
У відповідь — тиша.
— Чувак, ти де?! — гукнув я, відчуваючи, що вже добряче змерз. — Вертаємось. Він або нас розводить, або змахався додому. Бозна-що в того рудого в голові!
Хлопці вже були готові пристати на мою пропозицію, як я дещо помітив…
— Що за хрінь?
Зробив кілька кроків уперед і чітко побачив яскраву пляму, що майоріла в темряві.
— Що? — спантеличено промовив сам до себе Гуд, коли підійшов ближче.
Це був шматок помаранчевої тканини, прив'язаний до хреста над могилою.
— Твою ж мати! — налякано сказав Паша. — Це, блядь, те, що я думаю?!
Він потягнув тканину на себе і та з легкістю піддалася. За мить в його руках опинилася футболка. Святославова футболка, котра висіла над свіжою могилою. Доки шоковані Марко з Павлом роздивлялися знахідку, я посвітив своїм ліхтариком на могилу.
— Народ… — повільно мовив я. — Краще гляньте сюди…
Вони синхронно повернули голови і застигли, мов укопані. На хресті, як годиться, була прикріплена табличка з написаним білою фарбою ім'ям покійного. На ній зазначалося: «Рубчак Святослав Ігорович» і дати народження та смерті. Остання збігалася з сьогоднішнім днем.
Івано-Франківськ, наші дні
— Як гадаєте, футболка навмисне була пов'язана на хрест?
— Звісно. Ми повинні були знайти могилу, адже з цієї точки й почалася гра, — відповів я Наталі.
Тим часом ми перемістилися до крихітного незаскленого балкону, щоб покурити. Я мешкав на дев'ятому поверсі. Краєвид відкривався такий собі — сірий понурий двір посеред сірих панельних багатоповерхівок. Гарно було лише тоді, коли призахідне сонце розфарбовувало небо багряним.
— А чому ви не розкопали одразу могилу?
— Для чого?
— Щоб перевірити, чи там не похований ваш друг, — сказала Наталя.
Я розреготався. Ось так якось нестримно, раптово, голосно. Я сміявся, тримаючись за живіт. Розмахуючи руками, випадково впустив через поручні балкону свою ще не прикурену цигарку.
— Чорт, — я вмить заспокоївся і з сумом глянув униз.
Хвильку подумав над її питанням і відповів:
— Дівчинко моя, ви хоч уявляєте, як ми почувалися? Ніч, холод, свіжа могила з ім'ям зниклого друга…
— Ну-у… — вона почала щось винувато бубоніти.
— Та й наступна знахідка нас узагалі налякала до півсмерті! Куди там думати про копання в землі? — я розтягнув губи в широкій посмішці й підкурив нову цигарку. А тоді, хоча знав, що вона відмовиться, простягнув дівчині відкриту пачку. — Закурите?
Липень 2016 року
Доки Гуд істерично стискав у руках знайдену футболку, а я розглядав табличку на хресті, Марко стояв позаду нас, присвічуючи ліхтариком. Рука у нього помітно тремтіла. Ситуація скидалася на сон, адже хіба може бути реальним подібне? Що трапилося з Рудим? Він дійсно лежить закопаний тут, на якомусь безіменному кладовищі?
— Хлопці… — майже пошепки процідив Марко і спрямував промінь світла кудись праворуч.
Ми не відразу зреагували. Першим повернув голову Паша, а тоді і я.
— Що за хрінь?! — з неприхованим страхом крикнув у ніч Гуд.
Я дивився туди, куди падало світло, але не міг зрозуміти, що так їх лякає — подумаєш, кілька порожніх могил в рядочок. Аж доки я не полічив їхню кількість…
— Я звалюю! — налякано крикнув Гуд і втік туди, звідки ми прийшли.
— Пашо! Блядь… куди ти?! — Марко спробував його зупинити, але той надто швидко розтанув у темряві.
— Облиш його… — я торкнув Марка за плече і той обернувся до мене. — Наш Робін Гуд не такий хоробрий, як колись.
Ми ще кілька секунд простояли мовчки, дивлячись один на одного, доки наважилися оглянути знахідку й придумати, що ж нам робити далі. Ми не знали, ані котра година зараз, ані де саме перебуваємо. Кладовище видавалося невеличким та покинутим. Складалося враження, що тут нікого не ховали уже кілька десятків років — не горіло жодної лампадки, ніде не було видно бодай одного свіжого вінка чи букетика квітів. Усе тут було на вигляд покинутим, окрім наших могил…
Я зробив перший крок. Підійшовши ближче до химерної знахідки, спрямував світло ліхтаря на наступний хрест. На ньому, так само як і на першому, висіла криво прибита табличка з ім'ям та датами. Після закопаної могили Святослава стояла порожня для Влада. Дата народження, звісно ж, збігалася з реальним днем народження, а смерть позначалася датою на день пізніше від Святославової.
— То він помре завтра? — якось надто спокійно спитав Марко, що якраз приєднався до мене.
— Ми всі помремо завтра… — відповів я, вихоплюючи по черзі наступні три таблички.
— Що за божевілля? — Марко похапцем пробіг по краєчку порожніх могил і зупинився біля своєї. — Я останній.
— Щасливчик, — спробував пожартувати я.
— Вшиваймося звідси. Збираємо речі, сідаємо в машину і до побачення!
Я кивнув, але не зробив жодного кроку. Мені було страшно, але так кортіло оглянути тут усе й зрозуміти, в чому ж таки суть.
— Ти йдеш?! — нервово скрикнув Марко, що вже встиг на кілька кроків відійти від мене.
— А як же Святослав? — спитав я.
— А що він? Нехай цим займається поліція. Подамо заяву про зникнення, коли приїдемо у Франик!
— Стривай… Давай-но ще раз усе оглянемо? А якщо це Свят нас так розводить? Вирішив пошити нас у дурні, щоби помститися за шкільні кепкування? Знав же, що ми його шукатимемо, що стривожимося… Влаштував оцю хрінь, аби нас налякати до всирачки, а сам сидить десь у кущах й давиться від сміху.
— Та ну. Він би до такого не додумався…
Спочатку Марко покрутив вказівним пальцем біля скроні, пояснюючи цим жестом, що я бовдур. Проте за мить його таки охопили сумніви. Ситуація, що склалася, дійсно лякала. Проте якщо підключити логіку, все значно легше пояснити жартом. У реальність подібне просто не вписувалося ані так, ані сяк.
— О'кей. Твоя взяла, — промовив переможений Марко й повернувся.
Івано-Франківськ, наші дні
Наталка, як очікувалося, від цигарки відмовилась. Я повільно скурив свою й притягнув на балкон дві хиткі табуретки з кухні.