— Як звати? — спитав я.
— Ліда, — промовили, ніби під гіпнозом, в один голос Марко та Влад.
Липень 2016 року
— Рудий! Це вже зовсім не смішно! — загорлав Марко, досі стискаючи папірець в руці. — З мене досить.
Надто рвучко розвертаючись, Марко зачепив троянди, й ті посипалися додолу. Ваза перевернулася і покотилася травою. У ній була зовсім не вода — щось порізане шматками й залите в'язкою чорною рідиною. Зненацька почало ще більше смердіти. Я скривився й чимдуж затулив носа й рота руками, стримуючи блювотний рефлекс. Марко щось розлючено буркнув — я не розібрав, що саме, — й побіг геть. Певний час, до кінця не розуміючи, що відбувається, я стояв там сам. На кладовищі стало зовсім тихо. Надто тихо. Я вирішив не піднімати квітів, бо тут тхнуло, мов у домовині… Мені нестримно хотілося блювати, тож я позадкував. Тоді до мене нарешті цілком дійшло, хто похований тут під моїми ногами, і що зараз відбулося. Я щодуху рвонув слідом за Марком.
Наздогнав його вже майже на березі Дністра. Приєднався, не зронивши ані слова. Стояла глибока ніч, й уже не було чути ані солов'їв, ані цвіркунів, ані псів. Усе поснуло. Потроху здіймався прохолодний вітер, який розхитував верби, що подекуди підступали до берега, аби вмочити свої сріблясто-зелені гілки у воду, й піднімав неспокійні хвилі на річці. Вочевидь ось-ось мав пуститися дощ.
Повернувшись до табору, ми знайшли вже добряче п'яного Пашу, який напівсидів-напівлежав біля розпаленого багаття. Поряд його ніг валялися на третину спустошена пляшка горілки, зо дві бляшанки з-під пива й ще одна розпочата була в руках.
— Мужики, де ви, з біса, так довго тинялися? — кинув він, щойно побачив нас.
— Збирайся. Ми валимо звідси, — сказав Марко.
— О'кееей, — протягнув Гуд. — Але я тут посидів, подумав…
— …і напився, — не втримався я від коментаря.
— Та пішов ти! — гаркнув у відповідь Гуд.
— Я сказав, ми їдемо звідси негайно! — не витримав Марко, підлетів ближче й вибив з Пашиної руки банку. Пиво з шипінням полилось по землі.
— Що ти, блядь, зробив! — Гуд, дедалі більше розлючений, зірвався на ноги й навис над значно дрібнішим від нього Марком. — Ти щось поплутав, малий! Нагадати, хто тут головний?!
— Хлопці… хлопці, — втрутився я. — Досить. Охолоньте! — здавалося, вони мене не чули й не бачили. Проте я не вгавав: — Ви геть з глузду з'їхали?
Хлопці стояли один навпроти одного, наче боксери на рингу. Як два роз'ятрені спартанці із затиснутими до хрускоту кулаками, і кидали один на одного сповнені крові погляди. Кожен був готовим атакувати. Павлом керував алкоголь, а Марко діяв під впливом страху після видива на кладовищі. Я все ж зумів влізти поміж них і зробив спробу зупинити їхній шал, розпихуючи в сторони своїми худими руками.
— Досить уже! — гримнув я. — Сядьте й заспокойтеся, а то ж як тупі малолітки!
Лідером я ніколи не був, але цього разу до мене дослухалися. Марко зціпив зуби й опустився на розкладний стілець, а Павло поплентався до намету, біля якого стояв ящик з провіантом. За мить він повернувся з трьома бляшанками пива.
— За ваше здоров'я, — пробелькотів, відкриваючи напій.
Марко крутив у руках свою банку, але не пив. А я просто поставив пиво на землю. Алкоголь здавався зараз недоречним, адже Святослава досі нема, і вся та жаска хрінь на кладовищі потребувала якогось осмислення і логічного пояснення.
— А де наш солдатик? — спитав у Гуда Марко.
— Влад дрихне в наметі, — Паша голосно відригнув. — Коли я повернувся, то кликав його випити, але ж він спить без задніх ніг.
— А тепер серйозно, — цього разу вже обережніше почав Марко. — Нам треба їхати звідси. Поки ти тут напивався, ми з Тьомою на дещо натрапили.
Павло кивнув, щоб той продовжував.
— Над тими ямами стоять хрести — на табличках наші імена та дати. Ось дивися, — він простягнув свій смартфон, де світився нещодавно зроблений знімок. — Дата смерті в усіх, крім Святослава, припадає на завтра…
— Вже на сьогодні, — уточнив я, позираючи на годинник. — Завтра настало понад дві години тому.
— Суті не змінює! — у тоні голосу Марка відчувалося роздратування. Ще ніколи в житті я не бачив його таким.
— Ми всі помремо, я зрозумів, — з насмішкою підсумував Паша. — То й що? Влад спить, я теж із ніг валюся. Зачекаймо хоч до ранку, чого вже поспішати? Може, то жарти такі? Я, поки сидів тут наодинці, подумав, що то рижий над нами так жартує.
— Ми теж про це думали, — підтвердив я. — Тому й пішли шукати його далі та знайшли дещо ін…
— Ось це, — перебив мене Марко й дістав з кишені записку, яку він підібрав на цвинтарі.
Паша взяв папірець, покрутив його, прочитав текст, а тоді розгублено сказав:
— Я щось не зовсім доганяю…
— Це чекало нас на могилі Ліди… — чомусь пошепки промовив Марко.
— Якої ще Лі… — Павло урвався на півслові. Здається, щось таки ворухнулося в його пам'яті. Згодом він ще раз прочитав записку й вилаявся:
— От чорт…
Івано-Франківськ, наші дні
— У мене одне питання, — з недовірою в голосі мовила Наталя. Тим часом, доки ми балакали, я зробив гарячого чаю з бутербродами, й сидіти на балконі стало затишніше. — Чому про Ліду я дізнаюся лише сьогодні?
— Бо я нікому досі не розповідав про це…
— А чому змовчали? Це ж важлива інформація для слідства! — обурилась вона.
Я не відповів. Відламав шматочок хліба від свого бутерброда й кинув на дашок балкону, що був під нами. Щойно крихти впали на бляху, відкілясь злетілися крилаті пацюки — сиві голуби. Я скинув ще один подрібнений шматок і аж тоді заговорив:
— Рідним Ліди й так видалося складно пережити її смерть. Уявіть собі, як вони б почувалися, якби через багато років хтось знову почав колупатися в болісних спогадах? Слідчі, прокуратура, адвокати… Усі вони почали б піднімати архіви й проводити допити. Що б це змінило? Хтось ожив би? — я коротко засміявся. — Чи, може, когось покарали б?
— Хіба вас.
Я здригнувся.
— Я своє покарання відбув, — холодно відрізав. — Пийте чай, поки не охолонув.
Осінь 1999 року
Ми так чекали випускного року, але події того літа зіпсували нам геть усе. В одинадцятий клас пішли до старої школи, де доводилося терпіти перешіптування за спиною й показування на нас пальцями. То було з біса нестерпно.
Дружба у нашій п'ятірці почала поступово згасати, мов сонячне тепло з настанням осені. Щодень ми дедалі рідше збиралися разом на перервах та у дворі. Я пересів за іншу парту, розділивши сусідство з прищавим хлопцем в окулярах. Невдовзі ми вже навіть не віталися один з одним.
Паша, що було цілком у його стилі, вдавав, наче нічого не трапилось. Він вештався коридорами з високо задертою головою, чіплявся до дівчат і завжди перебував у центрі уваги. За кілька тижнів перетворився на шкільного хулігана, який щодня лупцював невдах із молодших класів, відбираючи в них кишенькові гроші та імпортні солодощі. Добре пам'ятаю, як у той час всі просто дуріли за солодкими турецькими жуйками з наклейками-голограмами усередині, а також за шоколадними батончиками Milky Way.
Щодо мене, то я віддалився від Гуда і спогадів про літо на якомога безпечнішу відстань. У мене залишився єдиний друг — Влад. Хоча наше приятелювання не було вже таким, як раніше. Ми спілкувалися лише за межами школи — тусувалися час від часу в курилках на районі, розмовляючи на нейтральні буденні теми. Іноді Влад вигадував якісь витівки. Деколи нам було навіть весело разом, але недовго.
Марко готувався до вступу в університет й пропадав після уроків за книжками, а Святослав вирішив усюди ходити хвостиком за Гудом. Ніколи не розумів, чого він так прив'язався до того орангутанга? Мені зовсім не подобалось те, чим займався Паша і, здається, Влад мене тоді підтримував. Хоча він теж любив утнути якусь скажену дурість. Але попри все, обираючи між двох поганців, — я обрав жартівника Влада, а не пихатого й уже небезпечного Павла. Мені було дуже соромно спостерігати, як колишній Робін Гуд школи сам перетворювався на хулігана. Що ж, раптова зневага до колишнього лідера привела мене до Влада.